Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"
- Жанр: 📖 Публіцистика / 📖 Сучасна проза
- Автор: Сергій Анастасійович Гальченко
Ця книга – справжній літопис невеселого життя найпопулярнішого й донині в Україні гумориста Остапа Вишні (1889–1956), який відбував сталінську «десятирічку» в концтаборах. Її упорядник, автор вступної статті й приміток, відомий літературознавець і архівіст Сергій Гальченко ще в 1989 році обстежив архіви Ухтпечлагу тодішньої Комі АРСР і зібрав матеріали, які вперше друкуються в такому повному обсязі.
Основою праці стали документи слідчої справи за 1933–1934 роки та комплекс архівних матеріалів із двотомної справи-формуляра на Остапа Вишню, в якій зібрані донесення понад півсотні секретних агентів спецорганів за 1922–1955 роки. В процесі слідства, яке велося методами фізичного і психологічного натиску, Остап Вишня визнав «провину»: нібито він мав особисто вбити партійного лідера республіки П. П. Постишева, за що був покараний десятирічним ув’язненням у таборах особливого режиму.
У книзі в хронологічній послідовності подаються записи із унікального документа тієї епохи – табірного щоденника Остапа Вишні – та його листи із концтаборів, де довелося перебувати письменнику. Це своєрідні шедеври літературної творчості, часто наповнені не традиційним українським, а чорним гумором страждальця-гумориста.
Публікуються і деякі літературні твори Остапа Вишні, які викликали шквал вульгарно-соціологічної критики із звинуваченнями письменника у буржуазному націоналізмі й навіть у фашизмі, а також листи та спогади його рідних і тих людей, з якими гуморист сидів в одній камері чи перебував в одному концтаборі.
Ця книга, що творилася упродовж тридцяти років, є свідченням боротьби системи із митцями, найталановитіші з яких зазнавали репресій і знищення.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Остап Вишня. Невеселе життя
© С. А. Гальченко, упорядкування, вступна стаття, примітки, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
* * *
Присвячується
світлій пам’яті дружини Остапа Вишні —
артистки Варвари Олексіївни Губенко-Маслюченко
і її доньки Марії Михайлівни Євтушенко
Сергій Гальченко
С. Гальченко. Сумний літопис життя великого сміхотворця
Видатний український гуморист ХХ століття Остап Вишня належить до тих письменників, про яких не скажеш, що їхнє життя відображене (хоча б частково) у їхніх творах, тому біографам доводиться вишукувати факти для життєпису серед інших джерел, насамперед, із архівних фондів, які ще донедавна були закритими. Весь довоєнний архів письменника загинув повністю, адже після арешту чоловіка Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко із її десятирічною донечкою Машею каральні органи викинули із власної кооперативної квартири в харківському будинку «Слово». У тих екстремальних умовах жінка подбала про збереження архіву і перевезла його до тітки Юлії Йосипівни Новикової на вул. Пермську, 13.
На жаль, перелякані родичі, очевидно, знищили цей архів одразу ж після виїзду Варвари Олексіївни з Харкова у 1935 р. У 1985-му я як працівник відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР, одержавши від доньки Остапа Вишні Марії Михайлівни Євтушенко повноваження на пошуки архіву, поїхав до Харкова, але вже нічого не знайшов у тому приватному будинку. Спадкоємці Ю. Й. Новикової стверджували, що архів знищено в роки німецької окупації в 1941–1943 рр., у що повірити було важко: невже для окупантів могло бути таким страшним і ненависним ім’я репресованого радянською владою Остапа Вишні?
Власники будинку проговорилися, що в них був навіть бюст письменника Остапа Вишні, але його розбили тоді ж у дні війни і закопали десь у сараї. Я готовий був провести археологічні розкопки, але літній хворий чоловік Микола Новиков згодився віддати мені дві меморіальні речі – різьблену дерев’яну книжкову поличку і настільну лампу, які колись належали Остапу Вишні. Я привіз їх до Києва, де вони тепер експонуються в Національному музеї літератури України. Я фізично не зміг прихопити з собою ще одну поличку і просив забрати її тодішнього керівника Харківського літературного музею Анатолія Перерву.
* * *
Літературна й життєва долі Остапа Вишні тісно взаємозв’язані. Його фейлетони, надруковані 1919–1920 рр. в газетах «Трудова громада» і «Народна воля» під псевдонімом Павла Грунського в Кам’янці-Подільському – тодішній столиці Української Народної Республіки, стали вже в 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довів деяким членам тодішнього уряду, що ці твори не ворожі до радянської влади, П. М. Губенко стає спочатку перекладачем у газеті «Вісті» й відповідальним секретарем «Селянської правди», а потім і письменником-фейлетоністом Остапом Вишнею.
Для ліквідації неписьменності села «усмішки» Остапа Вишні зробили не менше, ніж лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації, яка проводилася у двадцятих роках.
Про величезну популярність творів Остапа Вишні у двадцяті роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республіці найбільшими після Тараса Шевченка тиражами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збірників і збірничків його творів переважно в серії дешевої бібліотеки, розрахованої на сільського читача.
Цілком негативно оцінювали творчість Остапа Вишні лише вульгарні тлумачі літератури й донощики, чіпляючи письменникові один за одним ярлики, борючись так за «ідейність» (псевдоідейність!) літератури.
Арешту Остапа Вишні передували публікації, які важко назвати статтями. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних статей, спрямованих проти того чи того митця, означала, що над ним уже навис дамоклів меч репресій і кожної миті митець може бути заарештований.
Літературний побратим Остапа Вишні Б. Вірний (Антоненко-Давидович), констатуючи факт величезної популярності й успіху серед читачів «Вишневих усмішок», водночас пророкував, що «недалеке майбутнє несе забуття» їх авторові. О. Полторацький, названий у літературних колах Полторадурацьким, у своїй ганебній геростратівській статті «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюціонер, нахабно халтурячи, насмілився у зашифрованій формі протаскувати в літературу куркульські ідеї, колишній петлюрівець, що змінив вогнепальну зброю на перо “гумориста”». Але й цього було замало теоретикові авангардизму, і він називає «короля українського гумору»… «фашистом і контрреволюціонером» і закликає «трактори нашої сучасності» пройти по садках вишневих усмішок. А після арешту Остапа Вишні цей самий літературнокритичний версифікатор із якоюсь патологічною зловтіхою зізнавався: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося і що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні»[1].
Розвінчували і цькували не одного Остапа Вишню, але найгостріші та найотруйніші стріли летіли у працівників гумористичного цеху: сміятися в роки грандіозних успіхів на колективізованій ниві чи в індустріалізованій промисловості було не те що не модно, а й небезпечно. Усмішку могли сприйняти як насмішку. Але цех гумористів не міг зрадити своєму основному покликанню – писати для людей і про людей веселі твори, а тому його повністю ліквідували (репресували) «не індустріалізованим»: одного за одним було не лише викинуто з літератури сатириків й «фейлетоністів-вишніянців», а й знищено фізично майже всіх українських письменників-гумористів, зосібна й рідного брата Остапа Вишні Василя Чечвянського.
Першим серед гумористів постраждав Остап Вишня, однак упродовж кількох років цькування він не втрачав оптимізму і свого «вишневого» гумору, гіркі нотки якого звучали навіть у слідчому ізоляторі по вулиці Чернишевській в Харкові.
Трагічній «десятирічці» Остапа Вишні передувала злива критичних «антивишнівських» наскоків, починаючи з 1927 р. У хорі критичного осуду найгучніше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вірного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав «показати всім трудящим контрреволюційну суть і бездарність фашистів» – Ялового, Досвітнього, Вишні, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козоріса, Бобинського…), І. Кулика. Навіть партійні лідери республіки П. Постишев, С. Косіор і М. Попов викривали «націоналістичних проводирів» Остапа Вишню і М. Хвильового. І критиковані, а згодом і критикани ставали жертвами сталінської репресивної машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацій у творчих, політичних (зокрема, в органах ДПУ – ОДПУ – НКВС – МДБ) та інших суспільних сферах. Атмосфера суцільного психозу пошуків «ворогів народу» породжувала і їхніх шукачів, котрі через своє безталання й політичну сліпоту вірили у псевдопатріотичні ідеологічні гасла й дуже легко могли розправитися або принаймні зламати навіть генія. Протистояти орді нездар могла тільки така мужня особистість, як Микола Хвильовий, який дав належну відповідь О. Полторацькому у памфлеті «Остап Вишня в світлі “лівої” балабайки, або…» (Пролітфронт. – 1930. – № 4). Письменник на повний голос заявив: «Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко-трагічні…»
Що ж інкримінувалося Остапові Вишні і як було сфабриковано його справу?
Якщо антивишнівські статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника було підписано 7 грудня 1933 р. Саме
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко», після закриття браузера.
