Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Анотація

За що Стівен Кінґ здобув титул «короля жахів»? Як він став мільйонером із мільйонними накладами та найбільш екранізованим автором у світовій літературі? У чому секрет його феноменальної письменницької продуктивності? Врешті, чому ми можемо навчитися в Кінґа?

Ростислав Семків розповідає найцікавіші подробиці з життя письменника, ділиться історією та законами го-рору. Автор аналізує творчі прийоми, принципи письма та маркетингові ходи, які використовує Кінґ, і якими варто користуватися іншим.

В одній книзі зібрані практичні поради, які Кінґ дає у своїх «Про письменство», «Danse Macabre» та інших текстах, і творчі інструменти, про які «король» змовчав, але вони точно працюють.

Книга буде корисна авторам-початківцям, кінґоманам та всім, кого цікавить залаштунки літературного процесу.

ISBN 978-966-97971-4-8

Усі права застережено

Ростислав Семків © текст, 2020

Дарія Філіппова © обкладинка, 2020

Пабулум © видання, 2020

Ростислав Семків Уроки короля жахів: Як писати горор?

Ловець страху. Чим допоможе нам Кінґ?

Це книжка для тих, хто хоче писати про жахливе. Хто хоче розвинути настільки анемічний у нашій літературі жанр горору, що його і злякатися поки нема як. Хто прагне мати таку владу над читачами, щоб у них від ваших текстів ворушилося волосся на голові та німіли пальці на всіх кінцівках. Щоби не могли кинути книжку з рук, потерпаючи, чи загине хтось на наступній сторінці та, головне, кому вдасться вижити на останній. Горор — це жанр, який дарує цілковиту владу, адже в руках автора не лише життя персонажів, а й їхня повільна та болісна смерть. Хіба нам не знайоме почуття, коли, наближаючись до завершення подібного тексту, починаємо подумки просити: от цього не вбивай, нехай хоч вона виживе, нехай вони врятуються. І далі вже тільки від вас, якщо це ви творите текст, залежить, чи бути милосердними, чи, скажімо, висадити усіх, хто вижив, у повітря. І тоді автор виходить з-за лаштунків, і звучить його голосний та зловісний сміх. «Мене звати Стівен Кінґ, — каже він у одному із промороликів 90-х, — і моя робота — придумувати, як налякати вас до смерті». У кого ж нам іще вчитися, як не в нього?

Більшість жанрів побудовані як перспективний квест: потрібно досягнути певної мети, переборюючи труднощі. Ельфи, гноми, космонавти, детектив-інтелектуал із кумедним помічником чи просто пара закоханих долають інтриги зловмисників, аномалії далеких зоряних систем або закляття давніх рун і рухаються вперед — до обіцяної нагороди (розгадка таємниці, принцеса або марсіанська принцеса — це вже як кому пощастить). У випадку з горором усе якраз навпаки: персонажі вже є у прикрій ситуації; вони вже потрапили або дуже швидко після початку опиняються в обставинах, з яких мусять вибиратися. Це обернений квест, коли треба не дійти і знайти, а навпаки: якщо пощастить — вийти. І хто, як не Кінґ, може нам розповісти, де тут вихід? Точніше, хто, як не Стівен із Портленда, штат Мен, пояснить, як будувати хитросплетіння сюжетів, з яких так складно й смертельно небезпечно виплутуватися?

Отже, так, це книжка, яка узагальнює поради всесвітньо відомого короля жахів про те, як зробити страшно. Кінґ і сам багато про це говорить — у нього, як ми знаємо, є дві окремі нонфікшн книги, назви яких говорять самі за себе: «Danse Macabre» — «Танець смерті» і «Про письменство. Мемуари про ремесло». А ще передмови, есеї, інтерв’ю, принагідні репліки. Проте завжди є спокуса зробити висновки ще й самостійно: щось письменник про свою творчу лабораторію скаже, а про щось змовчить — саме це замовчуване (через скромність чи несвідоме небажання наголошувати) можемо побачити, прискіпливо вглядаючись у його художні тексти, вивчаючи науку письма автора безпосередньо.

Але нащо взагалі писати про жах? Хіба мало жахливого довкола? Усі ж знають отой популярний жарт, в якому Стівен Кінґ вимикає українські новини, бо вони надто страшні. Здається, дійсність у нас така, що все просто пронизано тривогою та очікуванням катастрофи. То нащо ж лякати наляканих? Так у тому ж то й справа, шановні, у тому ж то й справа: горор — це не лише про страх і смерть. Це також про те, що навіть коли навкруги смерть, можна й вижити. Фактично кожен роман жахів, а надто у Стівена Кінґа, утверджує нехай парадоксальний, але оптимізм. Література жаху — це коли страшно увесь час, аж доки не перестає бути страшно. Фінал роману жахів — це коли смерть (принаймні на якийсь час) пішла собі геть.

Звісно, як пише сам Кінґ, у часи справді серйозних потрясінь література жаху замовкає. І не лише література: у 40-х роках, під час Другої світової війни у США майже не писали текстів і не знімали фільмів жахів. У такі періоди саме уявлення про страшне переходить на новий, не доступний раніше рівень. Ну як боятися ядерної бомби до появи ядерної бомби? Зате одразу в 50-х моторошні література та кіно рішуче повертаються. Адже тривога подвоїлася: боялися вже знаних страхіть минулої війни (з її концтаборами, килимовими бомбардуваннями й атаками камікадзе), але жахало і прийдешнє — ядерні боєголовки змінились на термоядерні, а балістичні ракети з ними на вістрях націлилися з континенту на континент. Світ укотре завмер в очікуванні глобального жаху. Найкращий час для письменника горорів.

Прикро казати, але наша спільнота зараз у тому ж стані: після потрясінь, болю, жертв надходить тривожне чекання. Хай би майбутні небезпеки нас оминули, але спрага до чужого страху (а роман чи фільм жаху — це завжди чужий страх) ще діткнеться до нас своїми зимними мацаками. Більшість не перемикає канал, коли показують сюжет із місця катастрофи, правда? Більшість дивиться на чи читає про страшне, бо таким є наше сучасне, перетворене з архаїчних часів замовляння: це не зі мною, це далеко, або навіть це вигадка. Тим часом Стівен Кінґ пропонує нам як читачам абсолютний комфорт, адже його історії вигадані, та ще й трапилися десь далеко — в Америці, у штаті Мен.

Горор — це гуманізм