Читати книгу - "Вафельне серце, Парр Марія"

Трілле певен, що сусідка Лена Лід — його найкращий друг. Але він не певен, чи й Лена Лід вважає його своїм найкращим другом. У цій книжці йдеться про пригоди двох дев'ятирічних неймовірних вигадьків. Вони півроку наминають смачні вафлі, а потім бавляться в другу світову війну, виступають в ролі вуличних музикантів, вирушають зганяти овець і влаштовують Ноїв ковчег. Але одного дня все зненацька обривається.

Переклад Галини Кирпи

Дірка в живоплоті

У перший день літніх канікул, по обіді, ми з Леною влаштували між нашими будинками канатну дорогу. Лена, як завжди, захотіла випробувати її перша. Вона хоробро вилізла на підвіконня, обома руками вчепилася в мотузку й обхопила її босими ногами. На те моторошно було дивитись. Я затамував подих, поки вона рухалася вбік свого будинку, все далі й далі від вікна, їй, Лені, невдовзі виповниться дев'ять, і вона не така сильна, як усякі такі, що за неї трохи старші. Десь на півдорозі її ноги — шурх-шурх — та й зісковзнули з мотузки, й вона раптом загойдалася між двома другими поверхами на самих руках. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Йой, — зойкнула Лена.

— Лізь далі! — крикнув я, хоч і знав, що не так легко було лізти далі, як то здавалося всяким ото витріщакам, які стовбичили біля вікна. — Ану, повиси там! Я тебе врятую!

Поки я думав, мої долоні спітніли. Я сподівався, що Ленині долоні були сухі. Лелечки, а що як вона відпустить руки й гуцне з висоти другого поверху простісінько додолу! І тоді я побіг по матрац.

І поки Лена, зібравши всі свої сили, висіла на мотузці, я стягнув із мами-татового ліжка матрац, виволік його в коридор, скинув сходами вниз, потягнув невеличким проходом, відчинив вхідні двері, випхнув на приґанкові східці й поволік до саду. То був важенний матрац!

Дорогою я збив прабабусину світлину, і вона впала на підлогу. Скло розлетілося в друзки. Однак те, що воно розлетілося в друзки, було краще за те, що могло статися з Леною.

Коли я врешті-решт допхався до саду, то з Лениного виразу обличчя зрозумів, що вона ось-ось звалиться вниз.

— Ну ж ти й тютя, Трілле! — сердито засопіла вона.

Ген угорі розвівалися на вітрі її чорні мишачі хвостики. Я вдав, що не почув. Вона висіла просто над живоплотом. Саме туди мені треба було покласти матрац. Поверх живоплоту. Що нам із того, якби я поклав його в якомусь іншому місці?

І ось нарешті Лена Лід відпустила руки й плюхнулася з неба, мов переспіле яблуко. Вона приземлилася з м'яким хруском. І одним махом провалила два кущики живоплоту.

Я з полегшенням опустився на траву й дивився, як Лена розгнівано вовтузилася поміж гіллям і розірваним простирадлом у понівеченому живоплоті.

— Цур тобі пек, Трілле, це все через тебе, — сказала вона, коли ціла-цілісінька звелася на рівні.

Я подумав: "Через мене, то й через мене", але нічого не сказав. Я був радий, що вона жива. Як і завжди.

Тріллуньо і сусідка-малолітка

Ми з Леною ходили в один клас. Лена там єдина дівчина. На щастя, тепер літні канікули, а то, за її словами, вона могла б урізати дуба.

— Ти справді могла б урізати дуба, якби під тобою не виявилося матраца, коли ти гепнулась додолу, — сказав я їй згодом, увечері, в той час, як ми прогулювалися надворі й натрапили на дірку в живоплоті. Лена в тому сумнівалася. Вона твердила, що в неї стався неймовірний струс мозку, а він був у неї і раніше. Двічі.

Мене все-таки не полишає думка про те, що могло статися, якби вона гепнулась додолу і там не лежав той матрац. Було б жаль, якби вона врізала дуба. Тоді в мене більше не було б Лени. Лена — мій найкращий друг, хоч вона й дівчина. Я їй ніколи цього не казав. Просто не наважуюся, бо не знаю, чи вона вважає мене своїм найкращим другом. Часом я вірю в це, часом не вірю. Це залежить від ситуації. Однак ця думка не дає мені спокою, особливо в ті миті, коли відбуваються такі події, як падіння з канатної дороги на матрац, якого я там поклав; в такі хвилини мені страшенно хочеться, щоб вона назвала мене своїм найкращим другом. Їй не треба було казати цього вголос. Вона могла б тільки кашлянути. Але вона ніколи так не робить. У Лени камінне серце, що лише вряди-годи може боліти.

А ще в Лени зелені очі й сім веснянок на носі. Вона худенька. Дідусь каже, що вона мов кінь і схожа на велосипед. Вона всіх лупить тильним боком долоні. Але це тому, каже Лена, що всі махлюють.

А от я, здається, звичайний на вигляд — світлочубий і з ямочкою на одній щоці. Щоправда, в мене ім'я незвичне, та його все-таки не видно зовні. Мама з татом назвали мене Теобальдом Родриком. Потім пошкодували. Негарно було давати немовляті таке поважне ім'я. Але що написано пером, того не витягнеш волом. Тож у свої дев'ять років я звався Теобальд Родрик Даніельсен Іттерґард. Проказувати можна добру годину. Ціле життя. На щастя, всі звуть мене Трілле, тож я того імені не вельми й помічаю, хіба що тоді, як Лена, бува, спитає:

— То як тебе ще звуть?

І я відповідаю:

— Теобальд Родрик.

І тоді Лена довго й гучно регоче. А іноді ще й ляскає себе по стегну.

Той живопліт, у якому ми з Леною пробили дірку, розмежовує наші сади. З одного боку в невеличкому білому будиночку живе зі своєю мамою Лена. У них немає тата, хоч Лена думає, що для нього місця було б удосталь, якби вони трохи прибрали в підвалі. У великому жовтогарячому будинку з другого боку живоплоту живу я. Ми маємо три поверхи плюс глухе горище, адже наша родина чималенька: мама, тато, чотирнадцятирічна Мінна, тринадцятирічний Маґнус, дев'ятирічний Трілле і трирічна Крелла. Плюс дідусь у підвалі. Саме такій кількості людей і можна давати раду, каже мама. Коли ж приходить ще й Лена, то нас стає забагато, і тоді всі мамині зусилля зводяться нанівець.

Нині Лена запропонувала піти до нас на кухню й глянути, чи ніхто там не має наміру пити каву і їсти печиво.

Такий намір мав дідусь. Він саме підійнявся сходами з підвалу, щоб випити кави. Дідусь щуплявий, зморшкуватий і з побляклим чубом. Він — найкращий серед тих дорослих, яких я знаю. Ось він скинув із ніг свої дерев'яні шкарбани й засунув руки в кишені комбінезона. Дідусь завше ходить в комбінезоні.

— О, Тріллуньо і сусідка-малолітка, — мовив він і вклонився. — Здається, нас привела сюди одна й та сама потреба.

Мама сиділа у вітальні й читала газету. Вона не помітила, як ми зайшли. То була звичайнісінька річ, що нашу кухню захоплюють Лена й дідусь, хоч жодне з них тут не живе. Вони просто завалюються всередину. Лена так часто навідується, що майже стала сусідкою самій собі. Дідусь схопив із кухняного столу кишенькового ліхтарика й навшпиньки підкрався до мами.

— Руки вгору! — крикнув він, ніби тримав у руках пістолета. — Кава або життя, пані Карі!

— І печиво! — задля повного порядку додала Лена.

Нам, цебто Лені, дідусеві й мені, кава та печиво дістаються майже завжди, коли ми того забажаємо. Мама не вміє відмовляти. У кожнім разі не тоді, як ми так чемно просимо. Ну й не тоді, як її життю загрожують кишеньковим ліхтариком.

Яке в нас прегарне товариство, подумав я, коли ми вчотирьох сиділи за кухняним столом, наминали печиво й правили теревені. Мама була вельми сердита через ту канатну дорогу, але зараз лишилася з нами і чомусь, ні сіло ні впало, спитала, чи не хотіли б ми з Леною бути на Івана Купала молодятами.

Лена перестала жувати.

— Ще цього року? Невже ви збираєтеся одружити нас назавжди? — майже крикнула вона.

Ні, мама намагалася пояснити, що й гадки не мала одружувати нас назавжди, однак Лена її перебила, оскільки думала, що все йшлося до того, щоб так сталося.

— Нам із Трілле то вже в печінках сидить. Ми відмовляємося, — раптом додала вона, навіть не питаючи мене. Ну й нехай. Я також відмовився б. Нам із Леною завжди доводилося на Івана Купала вбиратися молодятами.

— Не вийде, мамо, — сказав я. — Хіба нам не можна робити щось інше?

Мама не встигла більше нічого сказати, як Лена з помпою заявила, що ми з нею можемо зробити купальську відьму. Я ледве не задихнувся. А тоді зрадів. Мінна з Маґнусом роблять купальську відьму щороку. Либонь, було б справедливо, якби один раз зробили її ми з Леною. Лена так маму просила і благала, що трясла її за руку й підстрибувала на місці.

— Нехай Тріллуньо і сусідка-малолітка роблять відьму. Годі їм уже вдавати молодят, — сказав дідусь.

Отак ми з Леною й отримали своє перше відьомське доручення. І найімовірніше — останнє.

Як ми гасили відьму

Ми живемо в бухті, яку обоє, я і Лена, називаємо Крихтою-Матильдою. Дідусь каже, що для нього Крихта-Матильда — королівство. Він, дідусь, здебільшого городить нісенітниці, але я таки думаю, що він має слушністьі що Крихта-Матильда — королівство, наше королівство. Між будинками й морем тягнуться широкі поля, а через них до узбережжя веде невеличка жорствяна дорога. Над дорогою росте горобина, на яку можна залізти, ховаючись від вітру. Щоранку, тільки-но я встаю, бачу зі свого вікна, що робиться на морі, яка погода. Коли надворі сильний вітер, то хвилі так гатять по хвилерізу, що вода хлюпає аж на поля. А коли вітру немає, море скидається на велетенську калюжу. Якщо добре придивитися, то можна помітити, що блакитний колір моря щодня змінюється. А ще я виглядаю дідусевого човна. Дідусь щодня схоплюється о п'ятій годині й вирушає ловити рибу.

За нашими будинками лежить автотраса. А за автотрасою здіймається пагорб, із якого взимку можна спускатися на санчатах і лижах. Якось ми з Леною добряче з нього розігналися, оскільки Лена задумала перестрибнути на санчатах автотрасу. Та, приасфальтившись посеред шляху, так забила сідниці, що два дні мусила лежати на животі. Іноді автівкам доводилося гальмувати, щоб чого доброго не з'їхати в канаву.

На самій вершині пагорба стоїть садиба Гірського Юна. То найкращий дідусів товариш. Ще далі височіє гора. А коли проходити мимо гірської вершини, то можна побачити нашу маленьку хатинку. Туди ходу дві години.

Ми з Леною знаємо все, що треба знати про Крихту-Матильду. І навіть ще більше. Тож тепер ми знали досить того, щоб легко знайти все, що треба, для відьми.

Слава Богу, дідусь навчив нас в'язати добротні вузли. Ми з Леною непогано з тим впорувалися, хоч і дали тверду обіцянку більше не влаштовувати канатних доріг.