Читати книгу - "Ось іде людина, Ґранах Александр"
- Жанр: Зарубіжна література
- Автор: Ґранах Александр
Ми раді вітати вас на сайті BooksUkraine.com! Наша мета - залучити більше людей до читання книг та популяризувати українську літературу.
У нас на сайті ви знайдете широкий вибір книг українських авторів - від класики до сучасної літератури. Ми підбираємо тільки найкращі твори, щоб наші читачі мали можливість насолоджуватися якісною літературою.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
АЛЕКСАНДЕР ГРАНАХ
ОСЬ ІДЕ ЛЮДИНА
Автобіографічний роман
З німецької переклала Галина Петросаняк
Примітка німецького видавництва:
Текст цього видання ідентичний текстові першого стокгольмського видання 1945 року. Невідповідності в змісті не виправлялися, вони пояснюються тим, що автор не дожив до публікації своїх мемуарів.
1. Мене названо в честь хорошої людини
Земля у Східній Галичині чорна й соковита, вона завжди виглядає якось сонно, немов велетенська гладка корова, що добродушно дозволяє себе доїти. Ця земля вдячно сторицею віддає все, що в неї сіють, не чекаючи, щоб її удобрили гноєм чи добривами. Вона щедра й багата. Вона дає масну олію, жовтий тютюн, важку, мов оливо, пшеницю; її багатства — старі сонні ліси, ріки й озера, а передовсім — здорові люди: українці, поляки, євреї. Незважаючи на різні звичаї й релігії, усі вони подібні між собою. Галичанин неповороткий, добродушний, трохи лінивий і плодовитий, як його земля. Куди не глянь — діти. Діти на подвір'ях, діти біля худоби, діти на ланах, діти по стайнях і конюшнях — враження, ніби вони щовесни виростають на деревах, мов черешні. Коли у галицьке село приходить весна, з нею з'являються телята, поросята, лошата, курчата й малі пискливі створіння, маленькі люди, себто діти.
Моє рідне село польською називається Вєржбовце, на їдиш Вербовітц, а українською Вербівці. Воно розташоване біля Сороки, а Сорока біля Чернятина. Чернятин біля Городенки. Городенка біля Гвіздця. Гвіздець біля Коломиї. Коломия біля Станіслава. Станіслав біля Львова. Львів прославився у світі завдяки голлівудському фільмові "Готель місто Лемберґ".
Мої батьки жили у селі Вербівці й мали вже восьмеро дітей. Життя було важке, особливо для мами. Вона стала для батька всім: дружиною, коханою, щороку народжувала дитину, була ґаздинею, сама варила й пекла, прала одяг, коли приходив покупець — продавала у крамничці, копала город, та не заради квітів, а заради картоплі, капусти, цибулі й гарбузів... Щомиті прибігав лобуряка, смикав за спідницю й вимагав: "їсти!" Правда, старші діти допомагали піклуватися про менших, утихомирювати їх, носити на руках, годувати, мити, одягати й роздягати, вкладати до сну, а іноді й лупцювати.
Та все навалювалося на неї, на маленьку маму: вона крутилася цілий день, вставала з курми й останньою зморена падала в ліжко. Усе господарство з десятьма домочадцями проходило через її руки, і головним її клопотом завжди було те, що в домі постійно не вистачало їжі. Ми пекли хліб із найдешевшого, найчорнішого грубо змеленого борошна, але він смакував нам і без масла. Цибуля й часник були сховані, бо з ними ми б проковтнули ще більше хліба. Свіжоспечений хліб теж ховали, але не зі страху, що ми можемо зіпсувати ним свої малі шлунки, а через те, що свіжий хліб з'їдався ще швидше, тому на очі нам він потрапляв лише через кілька днів. Ми варили велетенські казани картоплі, що зникала, мов манна, пекли малай із кукурудзи. Варили кулешу із квасолевою зупою — кулешу нарізали ниткою, — варили капусту й моркву, рис із горохом, а іноді велетенські саморобні макарони й начинені картоплею вареники, поїдаючи все це до крихти, немов сарана.
Дивіться такожБіографія Александра ҐранахаПопри це, наше дитинство було багате на пригоди й ігри, які ми б не поміняли на найстрокатіші та найкращі дитячі кімнати. Ми копали.в саду, будували хатки із соломи й глини, майстрували вози зі старих табуреток, і навіть сусідський молодняк, телята й лошата, мусили віддуватися за наші забави, ми впрягали у свої вози навіть качок і курей; із гарбузів вирізалися ліхтарі, собаки теж були співучасниками, лише коти й гуси ні — коти втікали, а гуси кусалися, дурні гуси!
Не знаю, чи й тваринам усе це приносило таку ж втіху, як і нам, але ми були щасливі. Дорослі брати й сестри вдавали байдужість, але коли нікого не було поруч, приєднувалися до нас. А особливо по-справжньому в цих іграх любив брати участь тато. Але мама, сердешна, була зазвичай втомлена і в кепському гуморі. Якщо хтось підходив до неї занадто близько, починаючи набридати, вона відбивалася, роздавала потиличники, стусани, щипала, а коли їй вже надто надокучали, давала копняка. Бідна мала мама. їй справді було нелегко. Бо старші діти значно більше любили тата. Не знаю, чому так виходило. Тато теж цілий день гарував, але для дітей він завжди мав час. Особливо в суботу рано, коли більшість залазили до нього в ліжко, могли там скакати й заплітали з його бороди кумедні косички. Він мав звичку навіть з малими розмовляти, як із дорослими, на все знаходив мудру відповідь, завжди іншими словами; тато поводився з нами, як із друзями, сприймаючи нас усерйоз.
Так про тата поступово складалася одностайна позитивна думка, і оскільки він був учений, знав напам'ять цитати з Біблії, знав Талмуд, умів читати й писати навіть по-польському — його шанували сусіди й усі односельці. Але ми, діти, поважали й любили його по-справжньому сліпо, тоді як до мами почували майже протилежне. Бідолашна маленька мама, вона була дуже нещасною! Вона була матір'ю і дружиною, коханкою і служницею, роділлею й нянькою, бідна, бідна мала! І при цьому сама була дитиною, наївною, необізнаною дитиною, що не мала жодних свобод і радощів, знала лише роботу й обов'язки, обов'язки і роботу.
Одного дня вона не витримала цього галопу, була зморена, знеможена й не могла далі. Серед білого дня лягла в ліжко, плакала, голосила й хотіла або померти, або розлучитись.
Завжди у таких випадках з'являвся бідний родич із міста, старий Єсайя Берковіц. Він був ще бідніший від нас, часто приходив у село й по черзі жив у кожній із чотирьох єврейських родин. Він утихомирював непорозуміння й сварки, вів бесіди з учителем, перевіряв дітей, вичитував чоловікам, переконував жінок, і всі його слухали, усі його любили, особливо українські селяни.
Хай би де він жив, увечері дім був повний. Старі селяни атакували його запитаннями, він на все мав відповідь із притчею й життєствердним тлумаченням. Йому було десь близько сімдесяти, був низький і виглядав на селянина. Обличчя, мов шкіра тварини, видублене погодою й вітрами, було майже гладким, лише на підборідді, над верхньою губою й біля вух росли маленькі кущики твердого, мов дріт, волосся. Одягався майже по-українському: як узимку, так і влітку в хутряній шапці, що захищала від спеки й холоду. Через його великі добродушні розумні очі селяни називали його Шайко Розум, себто Єсайя Розумний. Іноді він намагався молитися українською й українською співати гебрайські псалми, бо твердив, що любий Бог розуміє всі мови, якщо з ним по-чесному. А він, Шайко Розум, був чесним з усіма людьми. Найстатечнішим і найбагатшим він відкрито висловлював свою думку, але завжди добродушно, з жартівливим словом і прикладом. І ще: у нього ніколи не було грошей, і він їх ніколи не торкався. При цьому любив попоїсти й випити, а в п'ятницю ввечері або в шабаш, прийнявши чарочку, наспівував єврейські й українські мелодії і вмів розповідати комбінації із єврейських та слов'янських народних переказів і леґенд з порівняннями, прикладами й мудрими судженнями.
Так-от, до нас прийшов цей Шайко Розум. Мов лікар, він сів біля мами на ліжко, випровадив усіх з кімнати, вислухав її й дуже довго з нею говорив. Тато стояв надворі, збентежений, беручись то за одну роботу, то за іншу. Він же завжди намагався допомогти. Він доїв корову, просівав зерно, сік солому, заготовляв корм для худоби, удень навіть готував їжу. Ми, діти, завжди раділи, коли тато варив; це він робив лише перед великими святами і коли мала мама народжувала — а вона, хороша, народжувала щороку.
Шайко Розум вийшов, запопав тата й пішов з ним у поле прогулятися. Малеча галасувала, ганяючи довкола по сусідських садах із сусідськими дітлахами, старші діти робили свою роботу. Обидва чоловіки повернулися серйозні й мовчазні. Цього дня всі рано полягали спати, наступний ранок був напружений, мама, тато і Шайко Розум разом поїхали до міста. Старші брати й состри пильнували дім, менші зникли з гуртом сусідських дітей плюндрувати чужі сади, й ніхто не здогадувався, що буде далі.
Розумний кінь, що належав до родини, мов старший брат, дістав сьогодні вівса й тягнув сильно і жваво, немовби хотів сказати: "Гаразд, якщо ти даватимеш мені вівса, я покажу тобі, що можу".
Утрьох вони сиділи на трохи завузькому сидінні із соломи й коців. Тато поганяв коня, усі мовчали.
Старий Шайко почав розповідати історію про чоловіка, який одного разу пішов до рабина, щоб розлучитися, і трапилося таке: коли чолов'яга прийшов зі своєю дружиною до рабина, перед домом рабина стояв його сусід, який відкликав його вбік і сказав: "Ну, Хаїме, ти, мабуть, дуже радієш, що позбудешся зараз цієї злої баби!" Але Хаїм глянув на сусіда й мовив: "Хто дав вам право так говорити мені про мою дружину? " А коли згодом Хаїм вийшов від рабина вже розлучений, сусід знову підійшов до нього зі словами: "Ну, а тепер я вітаю тебе з тим, що ти позбувся цієї відьми. Тепер ти, мабуть, дуже щасливий!" Чоловік повернувся до сусіда зі словами: "Посоромтесь, пане сусіде, говорити зі мною в такому тоні про чужу жінку", — і пішов собі.
Якийсь час вони їхали мовчки, вдалині з'явилася полакована в брунатний колір карета, в яку була запряжена четвірка коней, що мчали галопом; Шайко звелів татові зупинитись. На козлах сиділи кучер і слуга, а в кареті — пан і його дружина, обоє вони були загорнуті в оксамитове покривало. Старий Шайко мовив: "Подивись уважно на цих двох людей". Карета під'їжджала все ближче, пара в кареті була в чудовому настрої, вони сміялись і жартували голосно й гамірливо, а на привітання двох євреїв, які оголили голови, пан відповів лише коротким доторком пальця до своєї шапки. Коли вони проїхали, Шайко Розум, повернувшись до тата, знову почав: "Ти чув, які вони веселі, бачив, як він поглядав на неї, як він їй лестив і як вона сміялась? І що ти про це думаєш, Аароне? Гадаєш, удома, за столом і в ліжку вона для нього щось більше, ніж для тебе твоя? Вона народила йому двох дітей, має куховарок, слуг, кучера, няньок і гувернантів. Твоя ж народила тобі, слава Богу, вже восьмеро дітей, вона для тебе дружина, куховарка, нянька й гувернантка, служниця, прачка, господиня і все, все, все.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ось іде людина, Ґранах Александр», після закриття браузера.