Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"
- Жанр: Сучасна проза / Наука, Освіта
- Автор: Генрі Девід Торо
Книжка «Волден, або Життя в лісах» оповідає про так званий «волденський експеримент» американського філософа й натураліста Генрі Торо. Близько двох років автор прожив на березі ставка поблизу містечка Конкорд, а згодом описав цей досвід у книжці. Спостереження за природою, вирощування рослин і будівництво хатини стають для автора імпульсом для кристалізації власної світоглядної позиції. Торо — один із тих мислителів, чиє філософування відповідало життєвим практикам. Чиї тексти реактуалізувалися в XX та XXI століттях. І той, хто став одним із провісників сучасних екологічних рухів.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Генрі Девід Торо
Волден, або Життя в лісах
Серія перекладів «Філософія» виходить за підтримки Павла Гайдая і фонду «Міжвухами»
Видання, з якого зроблено переклад: Henry D. Thoreau. Walden (A Fully Annotated Edition). Walden / Ed. by Jeffrey S. Cramer. — Yale University Press: New Haven and London, 2004
Переклад з англійської: Ярослава Стріха
Куратор проєкту: Тарас Лютий
Наукове редагування: Вадим Менжулін
Редагування: Богдана Романцова
Коректура: Ніка Чулаєвська
Дизайн та верстка: Ірина Мамаєва
Генрі Девід Торо
Волден, або Життя в лісах; переклад Я. Стріхи. — К.: Темпора, 2020. — 432 с.
ISBN 978-617-569-461-9
На обкладинці використано ілюстрацію Тетяни Богуславської
ISBN 978-617-569-461-9
© Ярослава Стріха, переклад, 2020
© Вадим Менжулін. передмова, 2020
© Переклад українською БФ «Міжвухами», 2020
© Темпора, 2020
Зміст
Передмова. Виживуть тільки відлюдники? Вадим Менжулін • 7
Господарка • 53
Де я жив і для чого я жив • 146
Читання • 167
Звуки • 181
Самота • 201
Відвідувачі • 213
Бобове поле • 230
Містечко • 245
Ставки • 253
Бейкерова ферма • 284
Вищі закони • 294
Дикі сусіди • 309
Домашнє тепло • 325
Колишні мешканці й зимові гості • 345
Зимові тварини • 362
Ставок узимку • 374
Весна • 392
Висновки • 415
Передмова. Виживуть тільки відлюдники?
Вадим Менжулін
«Виживуть тільки коханці» — під такою назвою у травні 2014-го в українському кінопрокаті з'явилася стрічка відомого американського режисера Джима Джармуша[1]. На відміну від його ж «Мерця», цей фільм у нас не став культовим, але його назва, здається, прижилася й навіть перетворилася на своєрідний мем.
Здавалось◦би, у назві Джармушевої стрічки 2019-го можна знайти ще більше приводів для оптимізму. Там «не помирають» не тільки коханці, а й навіть мертві (кінокартина «Мертві не помирають»). Однак цього разу краще б помирали. Контекст подій такий: експлуатація природних ресурсів спричиняє екологічну катастрофу світових масштабів. Через це в невеличкому американському містечку, де раніше панувало тихе й розмірене провінційне життя, настає справжній кінець світу. Від господарів тікають домашні тварини, кудись зникають птахи, а з могил постають мертві, які атакують живих та перетворюють їх на зомбі. З цим лихом ведуть відчайдушну боротьбу двоє полісменів, але й вони врешті-решт гинуть. Не виживає ніхто, крім Боба — чоловіка, що давно втратив бажання жити серед людей та оселився в лісі за містом. В останні хвилини фільму саме звідти він спостерігає за завершенням бійні. Міркуючи про апріорну зомбованість усіх мешканців світу, в якому панує суцільний консюмеризм, цей відлюдник промовляє похмурі слова з великого американського роману про фатальне полювання людей на одного з найбільших представників природного світу. Йдеться про фрагмент із «Мобі Діка» Германа Мелвіла, де сказано про те, «…наскільки заражене наше земне повітря… несказанними стражданнями безлічі смертних, вивільненими разом з їхнім останнім подихом»[2].
Загалом тематику фільму «Мертві не помирають» особливо несподіваною не назвеш. Зростання напруги між цивілізацією та природою, шкідливість сучасного виробництва та споживання і, як результат, неминуче покарання у вигляді всесвітньої екологічної катастрофи (наприклад, внаслідок глобального потепління) — дуже популярні зараз теми. Їм присвячують статті й книжки, документальні та художні фільми, наукові конференції та дослідницькі проекти, громадські акції, політичні ініціативи, законодавчі акти. Разом з тим ідею, що вижити зможе лише відлюдник, який оселиться в лісі, більшість, думаю, все ж таки трактуватиме як художнє перебільшення.
Не так багато нового під сонцем: ще в середині позаминулого століття у США вийшла книжка, яку можна сприйняти (і за промовчанням дуже часто сприймають) майже так — як художнє або художньо-філософське перебільшення. Йдеться про історію власного усамітнення, опубліковану 1854 року під назвою «Волден, або Життя в лісах», тоді ще мало кому відомого літератора з Нової Англії на ім'я Генрі Торо[3]. Зараз це вже класика.
«Волден» та його автора обов'язково слід згадати, коли йдеться про основні досягнення американської думки XIX століття. Проте поза межами самих США, де є розвинена традиція вшанування власної культурної спадщини, до уважного читання цього твору доходить нечасто. «Волден» (як і спадщина Торо загалом) дещо губиться на «нічийній території» між fiction та non-fiction, літературою та філософією. Основне послання «Волдену» часто бачать виключно у створенні культу природи та розриві з цивілізацією, але й це нерідко сприймають, як уже зазначалося, як художнє або художньо-філософське перебільшення. Проте буває й так, що деякі елементи складних філософських розмислів Торо, зокрема і його любов до природи, розуміють буквально. Тоді вони перетворюються на доволі пласкі (а іноді й небезпечні) соціально-політичні гасла. Аби не потрапити в такі пастки, до творчості та постаті Торо варто придивитися уважніше. Там можна знайти ще чимало цікавого.
Генрі Девід Торо (Henry David Thoreau[4]) народився 12 липня 1817 року в невеличкому американському місті Конкорд, що в штаті Масачусетс, приблизно на вісімнадцять миль північно-західніше від його столиці Бостона. Взагалі-то, батьки нарекли сина Девідом Генрі, а не Генрі Девідом. Рішення поміняти імена місцями він ухвалив сам у 20-річному віці. Це був символічний жест, що підсилив інший рішучий крок: щойно розпочавши кар'єру вчителя в конкордській публічній школі, молодий Торо вирішив її припинити на знак протесту проти обов'язкової для тих часів виховальної процедури — хлосту учнів. Це відбулося невдовзі після закінчення Гарвардського коледжу, де Торо вчився з 1833 до 1837 року. Та й у коледжі він теж приймав далеко не все. Наприклад, вважав не дуже корисними лекційні заняття й віддавав перевагу самоосвіті в тиші бібліотеки. Його тодішні ескапістські мотиви добре відбиває фраза, з якої 22 жовтня 1837 року він розпочав записи у своєму приватному «Журналі» («Journal»), що його автор вів майже до кінця життя[5]: «Аби бути самотнім, я вважаю, слід втекти від теперішнього. — Я уникаю самого себе»[6].
Однак у тодішній Новій Англії, окрім репресивної педагогіки і нецікавих, відірваних від життя лекцій гарвардських професорів[7], все ж таки було й щось таке, від чого тікати не захотілось. У 1838 році, майже одразу після згаданого звільнення з публічної школи, Торо відкрив у рідному місті маленьку приватну школу[8] й увійшов до «Трансценденталістського клубу» — інтелектуального руху, найвпливовішою фігурою в якому був інший уродженець і мешканець того ж Конкорда Ральф Волдо Емерсон[9].
Ідейний та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.