Читати книгу - "Малюк Том і велетень Денбрас, англійська казка"

Ось вам одна із найстаровинніших казок, які розповідали в Кормуслі.

У давні-предавні часи, коли в Корнуелі було ще безліч велетнів, неподалік од затоки Маунтс-Бей жив у селі славний хлопчина, котрого звали Малюк Том.

Славний то він славний, але був ледачий. Працював, коли заманеться, а постійним ділом зайнятись не хотів.

Том був невеликого зросту – ми маємо на увазі ті давні часи, коли, якщо вірити, всі чоловіки в Корнуелі були футів по вісім заввишки. Зате плечі у нього були широчезні, спина міцна, а руки і ноги, як із заліза.

Його старенька мати часто говорила йому, щоб він знайшов справжнє діло і заробляв хоча б собі на харчі. Бо треба вам сказати, що їв він за двох.

І от якось уранці, чи то, щоб зробити приємне матері, а може, через те, що мав дівчину із Кроласа, Малюк Том відправився в Маркет-Джу шукати роботи, адже не міг же він одружитися, не маючи ніякого заробітку.

Найперше Том зайшов до одного чоловіка на ймення Хонні, – той був бляхарем. А ще він тримав корчму, аби кожен міг зайти і випити з ним по кухлю доброго елю.

– Чи не потрібен вам дужий, молодий і поступливий робітник? – запитав його Том.

– Шкода, – відповів Хонні, – але постійної роботи у мене зараз немає. Проте зажди! Маю відправити до Сент-Івза бочки з пивом, і ти міг би мені прислужитися, а я тобі щедро заплачу.

Вони одразу домовились. Том вивів чотири пари волів, запряг їх. Хазяїн допоміг Тому повантажити бочки. А для Тома, щоб він не сумував у дорозі, поклав ще одну бочку.

І, крикнувши волам: “Гей-о-о!”, Том виїхав з двору.

Їхав він, їхав і раптом, що таке? Воли зупинились. Якраз посеред дороги виросла височенна кам'яна стіна з широкими, міцними воротами – ні проїхати ні пройти!

– Ух, негідники велетні! Не інакше – це їхніх рук діло! – розсердився Том. – Ну де це бачено – будувати стіну на дорозі! Мабуть, це той велетень Денбрас! Та ще побачимо хто кого!

І Том чимдуж наліг на кам'яні ворота і одразу ж розчинив їх.

– Гей-о-о, пішли! – крикнув на волів. – Гей-о-о!

І віз із пивом, поскрипуючи, покотився кам'яними плитами прямісінько до замку велетня.

А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час почав уже старіти і недочував. Ніколи б він не почув скрипу підводи, якби не його пес: той заходився таким гавкотом, що й мертвого підняв би.

Денбрас сів на ліжку, позіхнув, протер очі, потім вийшов у двір. Спочатку ні Тома, ні його воза він не побачив. І поки озирався, Том роздивився велетня.

Старий Денбрас мав п'ятнадцять футів зросту, широкі плечі, проте був товстий,тому що багато їв і нічого не робив. Пелехи на голові стирчали, як пучки сухого вересу, зуби його сточилися до самих ясен, бо поїдав овець просто зі шкурою й кістками.

Проте Малюк Том зовсім його не злякався, хоча й бачив уперше.

– Хто ти такий, жалюгідна малявко? – заревів Денбрас, побачивши нарешті Тома. – Як насмілився з'явитися тут зі своїм скрипучим возом? Ага, то це пиво? Ти привіз його мені? От не чекав!

– Можеш спробувати кухоль-другий, – сказав Том, – але пиво це я везу не тобі, а до Сент-Івза. А їду я через твій двір, бо стоїть він на дорозі!

– Ах ти ж зухвале цуценя! – розсердився Денбрас. – Катай звідси, поки цілий!

– Ку-ку-рі-ку! Чи не рано розспівався, старий півню! – відповів Том.

Тут велетень зробився темніший хмари і, не кажучи й слова, обхопив здоровенного в'яза, так футів із двадцять заввишки, й вирвав його з корінням.

Та поки обламував на ньому гілки, Том скинув з воза бочки, зняв колесо – і в нього вийшов прекрасний щит, а велика дубова вісь слугувала за палицю.

– Ану швидше, – підганяв Том велетня Денбраса, розмахуючи колесом і дубовою віссю від воза.

Нарешті супротивники зійшлися.

Та велетень виявився зовсім неповоротким, здоровенним в'язом розмахував як попало, через що Том зрозумів, що Денбрас, до того ж, погано бачить. А Том був дуже спритний. Він так відчайдушно крутив своєю палицею, що велетень геть засапався.

Том уже не раз міг поранити Денбраса дубовою віссю, але йому було жаль старого. І він лише відбивав удари двадцятифутової палиці. Денбрас щоразу бив по колесу, а промахнувшись, падав на землю.

Тоді Том благородно подавав руку, допомагаючи піднятися, і підносив бочечку з елем, аби той підкріпив сили.

Сонце вже почало хилитися до заходу, коли Том вирішив змусити старого велетня рухатися швидше. І, як йому здалося, легенько ткнув Денбраса дубовою віссю.

– О горе! – Малюк Том і сам не знав, яка у нього сила. Дубова вісь проткнула велетня, і той упав, мов підтяте дерево.

Тома охопив відчай. Він опустився поряд з Денбрасом на коліна й намагався підбадьорити його:

– Не журися, друже! – мовив Том. – Ти незабаром одужаєш. Я ненароком. Хто б міг подумати, що у тебе така ніжна шкіра!

Та велетень тільки стогнав у відповідь. Том обережно вийняв дубову вісь із рани і приклав до неї листя подорожника. Старому Денбрасу трохи полегшало. Тоді Том побіг до воза, вибив днище у бочці з пивом і підніс її велетневі.

– Пий, голубчику, пий!

Нарешті Денбрас розтулив уста:

– Тепер мені вже ніщо не допоможе! – ледь чутно мовив він. – Я впав у чесному бою, чи не так?

– Так, – мало не плачучи, відповів Том.

– А ти молодець! Справжній корнуелець. Ти чесно бився. Це була славна і чесна битва... Сили полишають мене. Нахилися, сину, я скажу тобі мою останню волю...

І старий Денбрас повідав, що у нього немає рідних і тому він заповідає Томові скарби, заховані в печері під замком.

– А тепер допоможи мені піднятися на вершину пагорба.

Вони ледве вибрались на пагорб, і велетень сів на своє улюблене кам'яне ложе, спершись на скелю.

– Поховай мене тут, де я тепер сиджу. Ось каміння, яким ти мене обкладеш. Великий койт я приготував давно. Поховай мене з честю і будь лагідним до мого пса!

Це були останні слова Денбраса.

Том поховав Денбраса як годиться. Потім спустився у двір замку, поставив на місце колесо й дубову вісь, вивів на дорогу волів, зачинив ворота і попрямував до Сент-Івза. Благополучно довіз пиво й наступного дня, якраз на Івана Купала, був в Маркет-Джу.

На вулицях міста танцювали.

Хазяїн корчми розважався разом із усіма. Він дуже зрадів поверненню Тома.

– Молодець! – сказав він йому. – Лишайся у мене на весь рік, я тобі добре платитиму.

– Не можу, – відповів Том, – хоча напевне знаю, що кращого місця не знайти.

– То чого ж не погоджуєшся? – здивувався Хонні.

Але Том не хотів розповідати, сказав лиш:

– Бачиш, у мене помер дідусь, який жив у горах. Він залишив мені спадок – землю і гроші.

Розпрощавшись із гостинним хазяїном, Том поспішив до своєї нареченої у Кролас.

Вони одружилися і щасливо зажили у замку велетня.