Читати книгу - "Казка про дужого чоловіка, турецька казка"

Був колись дужий-предужий лицар, а вийти опівночі з хати боявся. Якось завітав до їхнього міста штукар із мавпочкою: показував на базарі комедію й з того жив. Почув про це дужий чоловік та й подався на базар. Як побачив, які викрутаси виробляє мавпочка, то аж рота роззявив. Цілісінький день простояв, опам’ятався, коли вже споночіло. «Це ж я додому запізнився, що ж його робити?»– подумав він. Кинувся додому, а жінка вже двері замкнула та й спати лягла.

Походив чоловік перед дверима, але немає ради. Коли бачить: в одній оселі світло горить. Підходить лицар туди, аж то корчма, а в ній люди сидять. Увійшов лицар до корчми та й питає:

– А чи не пустите мене, люди добрі, переночувати?

– Чому не пустити,– одказують вони.– Тільки унадився до нас дев щоночі. Приходить та й забирає одного. Котрого сю ніч забере – не знаємо. Коли тебе, то ми вже тут не винні.

Лицар їм і одказує:

– Ви пустіть мене, а там як уже буде.

– Ночуй собі,– погоджуються люди.

Сідає лицар на лаву й питає:

– А чи ви не пробували того дева обдурити? Може, якось перехитрили б його?

– Де вже там?– дивуються ті.– Хіба ж дева обдуриш? Він тільки-но ступить на поріг, одразу ж хапає одного та й гайда!

Лицар і говорить:

– Коли так, то я йому влаштую чорну ніч. І ви порятуєтеся, і я.

Устав лицар та й викопав глибоку яму, а тоді загадує:

– Несіть-но сюди свіжого сиру, скільки маєте, та й киньте його в яму.

Понаносили чоловіки сиру – повна яма стала. Притрусив лицар зверху

землю, а тоді посідали всі та й ждуть.

Коли це як загуде вітер, як зареве буря, ніби небеса на землю падають,– дев іде.

У всіх од страху аж губи порепалися. А дев підходить до дверей та як зарепетує:

– А де моя сьогоднішня частка?!

Дядьки й тицяють пучками на лицаря:

– Ось твоя здобич!

Дев суне до лицаря, щоб схопити його, а лицар і каже:

– Стривай лишень, братуню-деве! Коли ти дужий, то й я неабищо. Поміряймося силою, котрий з нас дужчий. Не подужаєш мене – іди звідсіля геть, щоб і духу твого не було!

Дев і одказує:

– Гаразд, кажи тільки, як будемо силою мірятися!

– А ось як: коли ти такий дужий, то вдар п’ятою об землю, та й побачимо, чи виступить вода.

Як гепне дев п’ятою об землю, так і загруз по коліна – але хіба ж виступить вода з долівки?

Тоді лицар і каже:

– А що, побачив свою силу? Адже ж не виступила вода із землі!

А сам став над ямою та й надавив однією ногою на сир, а сироватка – цвирк!

– А що, бачив?– каже лицар.

Перелякався дев, але так йому закортіло їсти, що він і просить лицаря:

– Коли ти за мене дужчий, то я тебе не заберу, але візьму котрогось із дядьків.

– Ба ні,– заперечує лицар,– адже ж у нас не було такої угоди. Краще поміряймося ще раз. Переможеш – забирай мене і їж.

– Добре,– каже дев.– Тільки як будемо мірятися цього разу?

– Коли ти такий звитяжний, то візьми оту каменюку та й вичави з неї воду.

Взяв дев камінь, розтер його на порох, а води й краплини не вичавив.

Тоді бере лицар в руку трохи сиру та камінь, стискає, а сироватка – цвирк!

Бачить дев, що той сильніший, та й геть перелякався. Він і каже:

– Нас сорок братів, я – найменший. Коли бажаєш, поведу тебе туди, де лишилися тридцять дев’ять девів. Будеш нам за побратима.

– Добре,– каже лицар,– тільки пішки я не піду. Бери мене на спину.

– Авжеж, візьму,– погоджується дев.

Садовить він лицаря собі на спину, та й рушають. Пройшли трохи, чує дев: лицар на його спині – що пір’їнка. Ото й мовить він:

– Ти такий легесенький, що я, либонь, дужчий за тебе. Ось візьму та й з’їм тебе!

А лицар йому:

– То ж я не злягаю на тебе увесь, щоб тобі важко не було. Бо коли навалюся цілком, то й не понесеш!

А дев не вірить:

– Ану ж бо навалися! Побачиш – понесу чи ні.

Дістав лицар ножаку, загнав його девові в потилицю, той так і зарепетував:

– Ой, не навалюйся з усієї сили, бо мозок не витримає!

– А що, не казав я тобі: коли навалюся увесь, то й не донесеш!– говорить лицар і виймає ножа.

Девові стало легше йти, й він несе лицаря далі. Аж це йому знову здалося, що його ноша занадто легка, от він і каже:

– Ет, що за мова! Ти-бо й справді легкий, я тебе таки з’їм.

А лицар йому:

– Дурню, та я ж як навалюся на тебе з усієї сили, то ти й не піднімеш мене. Хочеш, навалюся?

– Ану ж бо!

Дістає лицар ножа й тільки-но всадив його девові в потилицю, як той почав репетувати:

– Ой, не навалюйся з усієї сили, бо ти мене з ніг повалиш!

– Отож бач,– озивається лицар.– Казав же я тобі, що не допреш. Так ні ж – не віриш.

Довго ніс дев лицаря чи й ні, а приніс до своїх братів та й каже:

– Оце приніс вам лицаря, який вас усіх перетовче. Поки ми сюди йшли, він так на мене навалився, що я ледь ноги не витягнув.

А тридцять дев’ять девів як напосілися на найменшого:

– Нащо ж ти його приволік сюди, коли він такий дужий? Може, його й прогодувати несила?

Підступають вони до лицаря й кажуть:

– -Коли ти голодний, ми заріжемо для тебе кілька волів.

Бачить лицар, що вони його бояться, й кричить:

– Авжеж, я сиджу тут голодний, а вони ще й питають. Хутко ріжте мені худобу та несіть сюди!

Деви ще дужче налякалися. Почвалали в гори, зарізали сорок волів, а лицар тим часом викопав яму й накрив її очеретом.

Найстарший дев відпанахав волячу ногу й несе лицареві, а той як гримне на нього:

– Ти що, глузуєш? Приніс мені одну ногу! Неси мерщій ще!

Затрусився дев із переляку, несе другу ногу, а лицар тим часом кидає першу в яму. Приніс дев другу, дивиться – а від першої і кісточок не лишилося.

Посилає лицар дева знову по м’ясо, а сам кидає в яму й другу ногу,– так він примусив дева переносити сорок волів. А коли не стало що носити, він і питає дева:

– Оце й усе? Я ж іще не наївся!

Поплентав найстарший дев до братів та й розповідає всю пригоду, а ті й сварять найменшого:

– Бач, яку біду звалив ти нам на голову! Він же їсть, наче не в себе. Де йому стільки м’яса набратися?

Ото ідуть вони до лицаря та й благають:

– Ти вже даруй нам сьогодні, дали тобі, що мали. Адже кажуть: «Гість їсть не те, чого сподівався, а те, що дають».

Перестав тоді лицар девів сварити та й зажив з ними.

Аж це у девів закінчилася вода. Узяли вони по сорок бурдюків та й принесли води з джерела. Настала черга йти по воду лицареві. Деви й кажуть йому:

– Візьми он сорок бурдюків та набери води з джерела.

А той і одного не донесе, де вже там сорок! От лицар і каже девам:

– Принесіть мені п’ятсот метрів мотузки.

– Нащо ж тобі стільки?

– А що, тільки й діла у мене, що цілий день воду носити? Ось піду, опережу джерело мотузкою та й приволочу сюди, хай коло нас буде.

Деви зирк один на одного – та й перемовляються:

– Еге, це ж він приволоче сюди джерело, а тоді як почне гніватися, то ще й потопить нас у ньому.

Прийшли до лицаря й кажуть:

– Води в нас поки що вдосталь. Сиди собі та відпочивай.

А лицар їм і одказує:

– Ну дивіться, вам видніше.

Коли це по якімсь часі девам треба було наносити дров. От ідуть вони в гори та й несуть кожен по оберемку. Настала черга йти по дрова лицареві. Деви й кажуть йому:

– Іди в ліс та принеси дров.

– Добре,– каже лицар,– але дайте мені мотузку на тисячу метрів, та ще таку лопату, щоб привезли її десять підвід.

– А що ж ти з ними робитимеш?– питають його деви.

– Що робитиму? Хіба у вас більше немає чого робити, як цілий день дрова носити?! Я піду й обкопаю гору довкола, опережу її мотузкою, звалю собі на спину та й принесу – хай буде коло нас. Коли треба дров – бери та й неси.

Деви зирк-зирк та й перемовляються.

– Це ж він як принесе гору та кине її отут, то й нас почавить.

От приходять деви до лицаря й кажуть:

– Дров у нас досить, а ти, брате, сиди собі та відпочивай.

– Дивіться самі,– одказує той.– Вам видніше.

Аж це настало літо. Дев і каже лицареві:

– А ходімо в наш сад, саме черешні достигли, хоч поласуємо.

– От і добре,– одказав той, і вони пішли.

Дев ухопив дерево за верхню гілляку, й вона підкинула нашого лицаря вгору та й пожбурила аж ген на той бік. Гепнувся лицар у кущі, а там якраз заєць сидів. Налякався довговухий та як дремене з кущів і попав лицареві між ноги. Той ухопив зайця й примовляє:

– Ось бач, якби стрибав ти деінде, то й не попався б мені в руки.

А дев побачив, що гілка відкинула їхнього побратима аж ген далеко, й каже:

– Либонь, ти, голубчику, дуже легенький, коли тебе ця гілка так далеко закинула. Отже, я тебе з’їм!

А лицар йому:

– Еге, багато ти знаєш! Я навмисне так зробив, бо побачив зайця в кущах. Адже якби я зайшов з того боку, то він би втік.

Але дев не вгаває:

– Ба ні, ти слабкий, я тебе з’їм!

Бачить лицар, що немає ради, й каже:

– Тоді поборімося, та й побачиш, хто слабенький! Тільки цур умова: хто кого подужає, той того з’їсть.

– Добре,– погоджується дев.

От вони зійшлися, лицар ухопився за девів черес та й позирає то в небо, то на землю, а тоді девові в очі.

Дев і питає:

– Чого це ти зириш то сюди, то туди?

– Та приміряюся,– каже лицар,– що з тобою робити. Бо коли пожбурю тебе вгору, то ти попадеш у перше небесне коло, гепнешся додолу й репнеш, як гірка диня. Але глянув оце тобі в обличчя, та й жаль стало – молодий-бо ще дуже ти!

Перелякався дев та й благає:

– Не кидай мене вгору, не чини зі мною так, як я з тобою. Бачу, що ти найдужчий чоловік.

– Ото ж бо!– відповідає лицар, і вони пішли врізнобіч. Чимчикує дев до своїх братів і каже:

– Ото вже дужий наш побратим! Якби це кинув був мене в небо, то я розбився б на друзки!

Перелякалися деви та й почали свого брата сварити:

– Де ти взяв цю біду на нашу голову! Колись розгнівається та ще переб’є нас усіх. Як привів його сюди сам, так і відводь, хоч світ за очі!

Що має чинити дев? Зігнувся в три погибелі та й тюпає до лицаря.

– Агей, брате, чи немає в тебе діток?– питає.

А той йому:

– Чому ж немає? Є!

– А коли є, то чи не хочеш до них навідатися?

– Чому ж пак не хочу?

– То сідай, я тебе понесу.

– Еге,– лицар йому.– Впорожні я не поїду. Коли дасте мені мішок золота та коня, тоді, може, й поїду.

Дев і одказує:

– Та бери, скільки тобі заманеться.

Пішов дев, насипав чувал золота, взяв вороного та й привів до лицаря. А той прив’язав мішок до сідла, сів на коня, та й їдуть.

Довго вони їхали чи ні, а прибули до лицаревого міста. Прийшли до хати, стукає лицар у двері, а жінка побачила його та й біжить відчиняти.

Відпустив тоді лицар дева, а сам зайшов до хати та й розповів дружині свою пригоду.

А відтак жили вони щасливо аж до самісінької смерті. Якби це й нам так!