Читати книгу - "Як на землі з’явилися різні народи, в’єтнамська казка"

Це було так давно, що не вистачило б листочків на деревах у лісі, аби порахувати по них, скільки врожаїв минуло відтоді. Люди за тих часів розмовляли з жабами і не тільки з жабами, а й з дочками самого неба, вилазили на нього просити вогню і грілися в небесній кухні.

О тій порі у високих горах жили три брати. Якось пішли вони шукати харчу. На березі річки назбирали цілий кошик жаб, наловили чималенько риби й набрали слимаків. З’їли рибу, слимаків, а жаб залишили про запас. Отож сидять бідолашні жаби в закритому кошику, ще й напхом напхані – ні поворухнутись, ні дихнути. Одна тільки жаба крикнула через силу:

– Бре-ке-ке-ке-ке!

– Чого розкричалася? – сумно обізвалася друга жаба.– Знайшла з чого радіти! Завтра вранці усіх нас оббілують і спечуть, а дрібніших покидають у юшку. Всім нам кінець!

– Дуже шкода! – зітхнула стара жаба.– Адже скоро день великої ради звірів, а нас завтра з’їдять!

В розмову втрутилася ще одна жаба:

– Який жаль! Не щастить нашому роду, зеленим жабам. Від жаб на раді будуть тільки золотисті...

– Цікава буде ця рада! – подала голос іще одна жаба.– Звірі судитимуть людину! Надто вона жорстока – всі звірі потерпають від неї.

Троє братів чули цю розмову й дивом здивувалися.

Вранці брати не стали ні пекти, ні варити жаб – їм закортіло дізнатися, про що ті розмовлятимуть. Та жаби цілий день мовчали. Тільки зрідка зітхали і стомлено кумкали.

Минула ще одна ніч. Жаб не пекли і не варили. Вони страшенно зголодніли. зате повеселішали.

Вранці стара жаба, наважившись, питає:

– Гей, люди, ви нас не печете й не варите, навіщо ж тримаєте?

Старший брат відповів:

– Почули ми про велику раду, на яку зійдуться всі звірі. Розкажи, що там за рада така, і ми всіх вас відпустимо.

Жаби радісно закумкали. А стара жаба й мовить:

– Велика рада звірів призначена на завтра. Ходімте з нами – самі все й почуєте.

Брати не знали, чи вірити жабам, чи не вірити. Нарешті вони сказали:

– Гаразд. Ми вас відпустимо на волю. Залишимо тільки вашого ватажка, нехай одведе нас на раду.

Жаба-ватажок погодилася.

– Завтра звірі судитимуть людину,– мовила вона.– Вам утрьох не можна туди йти – звірі порозбігаються. Нехай один прийде заздалегідь і сховається.

Старший брат, гарненько все обміркувавши, послухався жабу. Він звелів братам лишатися вдома, тримати напохваті ножі й списи, а сам подався слідом за жабою в ліс.

Веде його жаба через гірські річки й струмки, нескінченними лісовими хащами та гаями. Нарешті вони дісталися лісу, де від дерев падали такі довгі тіні, що довших і не буває.

Жаба зупинилась і каже:

– Ось сюди і зійдуться звірі на раду. Лізь на дерево, зроби собі гніздо, сховайся в ньому і слухай. Пильнуй тільки, щоб тебе не побачили: розірвуть на шматки.

Щоб жаба не обдурила його, старший брат узяв її з собою.

Ліз він, ліз, аж бачить: велике дупло. Заліз він у те дупло і став чекати, що буде далі.

Коли сонце почало хилитися до заходу, ліси й гори зашуміли, заходили ходором. І побачив старший брат, що то сходяться з усіх усюд слони й тигри,

ведмеді й дикі кабани, білки, зайці, риби, мурахи,– всі поспішають на велику раду.

Звірі посідали навколо того самого дерева, в дуплі якого сховався старший брат.

– Гр-р-р! – гарикнув він.– Ми зібралися сюди, щоб судити людину. Всім відомо, що тигр – цар звірів. А людина вбиває навіть тигрів. Про інших тварин годі вже й казати.

Звірі загомоніли, загаласували, перебиваючи одне одного:

– О вінценосний царю звірів, ти завдаєш людині шкоди, тягаєш у неї курей та свиней!

– О вінценосний царю звірів, ти забиваєш у людини буйволів і биків!

– О вінценосний царю звірів, ти навіть на людей полюєш, тож і вони полюють на тебе!

– Так тиграм і треба! – хором закричали звірі.– Що заслужили, те й мають!

Тигр загарчав, зблиснув очима і шаснув у хащу – так, мовби тікав од мисливця.

Тут обізвалася лань:

– Так, вінценосний цар звірів – тигр – убиває людей. А я хіба кому зло заподіяла? Пасусь собі на травиці, зриваю листочки, об’їдаю стерню... Однак людина й мене вистежує і вбиває.

Звірі дружно засміялися:

– Ти справді пасешся в лісі та на стерні, але ж ти не проминеш і рису! Маніокою й бататами, що їх людина вирощує для себе, теж ласуєш. Як же їй на тебе не полювати? Адже людина захищає свої поля!

Почула лань, як із неї сміються, і здалося їй, що людина вже на неї полює. Відштовхнулася вона всіма чотирма ногами та як стрибне в гущавину! Витягла шию, сторожко озирається на всі боки, тремтить і з переляку не чує, про що говорять на раді.

Після лані говорила мурашка.

– Я мала і квола,– жалісно мовила вона.– Що я можу? Тільки великі й дужі здатні змагатися з людиною. Ідіть же і розправтеся з нею. Чим ми, мурашки, їй не вгодили, що вона наш рід винищує: руйнує мурашники, поїдає мурашині яйця?! Нам теж немає життя через людину!..

Замислилися звірі. Нікуди дітися – мурашка правду каже. Їх, мурашок, на світі тьма-тьмуща, але й нищить їх людина жорстоко, без жалю. Приходить з величезними чадливими смолоскипами, напускає диму в мурашник; мурашки-тата, мурашки-мами, мурашки-діточки, мурашки-няньки – всі чадіють. Тоді людина розкопує мурашник і забирає гнізда з десятками, сотнями тисяч яєць і смакує тими яйцями.

Звірі стали перешіптуватися, а мавпи, сміючись, сказали:

– Мурашки завинили перед людьми так, що їх винищувати не гріх! Розважте самі: ледь запахне їстівним, мурашки тут і вродяться цілим роєм, усю їжу зіпсують та ще й людей покусають. А хто рис по зернятку із снопів тягає? Хіба не мурашки?

Почувши це, мурашки стали розлазитися, шукати потаємних місць між густих колючих чагарів, щоб людина не могла їх знайти. А де не було густих колючих чагарів, вони почали лаштувати гнізда глибоко під землею і в кам’яних печерах.

Після мурашок обізвалася риба:

– Всі ви, звірі, на землі товчетесь, одне з одним не мирите. А ми, риби, у воді живемо, людині поперек дороги не стаємо, ланів її не спустошуємо. Навіть на небо разом із нею не дивимось. Проте людина закидає в воду сіті, ловить нас. Хіба це справедливо?

Велика жовта жаба засміялася й сказала:

– Як же людині не ловити вас, риб? Людина, правда, їсть і плоди, що ростуть на землі, але їй треба пити чисту прозору воду. Хіба ви не бачили, що людина черпає воду посеред течії, де найглибше? Людині потрібна чиста вода. А ви її каламутите, брудните. От людина й ловить вас, щоб вода, яку вона п’є, була чиста. До того ж риба смачна. Інша річ – жаби. До нас людина несправедлива, хоч ми не тільки ніякої шкоди їй не робимо, а навпаки, допомагаємо. Кумканням своїм попереджаємо, що буде дощ, ловимо мух і комах, аби вони не надокучали людині. Живемо ми в мулі. Своїх діточок-пуголовків виводимо на мілкому, звідти людина не бере воду... Крім добра, ми нічого їй не робимо. А людина все одно ловить нас і поїдає. О звірі! Небо скоро пошле на землю таку велику зливу, що водою затопить всі ліси та гори і навіть найвищі вершини. Рятуйтеся, хто може, тікайте, куди самі знаєте! Що ж до мене, то я цим разом не попереджу людей про зливу – нехай вони загинуть!

Всі звірі полякалися й дременули хто куди.

Старший брат усе чув і бачив із дупла і теж перестрашився, аж змокрів увесь. От він і питає в жаби:

– Що ж тепер робити? Як урятуватися від повені?

Жаба відповідає:

– Вертайся додому і разом з братами сплети великий пліт з бананової пальми, прихопи рису й палива. Як рине вода на вашу хату, на гори й ліс, сідайте на пліт. Вода підніматиметься – і пліт підніматиметься. А коли вода спаде, то й пліт опуститься. Так ви і врятуєтесь.

Старший брат відпустив жабу, а сам побіг додому. Розповів про все братам, і вони взялися до роботи.

Рівно через десять днів повелитель вітру наслав страшенний буревій: він завивав, гримів і ревів. Слідом ударила злива.

Сім днів і сім ночей шаленіла ця злива. Річки вийшли з берегів, і вода залила спершу підніжжя гір, потім накрила пагорби й підгірки. А далі все геть-чисто затопило водою: і ліси, і скелі. Хоч куди глянь – скрізь сама вода в білому шумовинні.

Звірів яких потопило, яких винесло потоком. Тих, що встигли вчепитися в гілку чи в стовбур зламаного дерева, носило по хвилях.

Пліт, який сплели брати, піднімався й піднімався, і вони вже не бачили ні берега, ні помосту на річці, до якого прив’язували пліт, ні старого свого поля високо в горах, ні нового ближче до підніжжя.

Коли злива вщухла, на пліт виліз величезний краб. Старший брат схопив йоґо, хотів спекти, але полум’я давно погасло, навіть попіл був холодний і мокрий. Коли дивиться – аж сонце палахкотить червоним вогнем. Він і каже братам:

– Веслуйте до сонця, попрошу в нього дозволу краба спекти.

Пліт причалив просто перед домівкою володаря неба. Старший брат подався до вогню пекти краба. Раптом бачить: сидить дочка сонця і тче полотно, а пряжа так і сяє. І така гарна була дочка сонця, що старший брат задивився на неї й про все на світі забув, незчувся навіть, як краб увесь обвуглився, почорнів.

Лише коли від диму старшому братові почало дерти в горлі, він схаменувся. Глянув на краба – той згорів. Глянув на пліт – а пліт разом з водою вниз опустився, вже мало не до самісінької землі.

Так і мусив старший брат залишитися на сонці. Одружився він з дочкою сонця і став духом сонця. Іноді він бере в руки краба і дивиться на землю.

А середульший і менший брати, помітивши, що вода спадає, заходилися кликати старшого брата, щоб швидше повертався. Кричали так, аж захрипли. але старший брат не відгукувався. Посмутніли вони, та що було робити, коли пліт опускався все нижче? Так і повернулися на землю без старшого брата.

Повернутись повернулись – а землі немає. Не тільки землю, а й дрібні камінці позмивало. Зосталися самі голі скелі.

Заплакали брати: де ж вони садитимуть тепер рис і городину? А не садитимуть, то не минути їм голодної смерті...

І так вони голосно плакали, так тужили, що старший брат на небі почув. Скинув він їм стовбур величезного дерева, а на стовбурі дві мурашки-терміти сидять і два хробаки. Упав той братів дарунок на голі скелі, і взялися терміти до роботи: сточили весь стовбур на потерть.

Ту потерть хробаки перетворили на перегній – от і є вже в братів родюча земля, не дуже її багато, але для того, щоб рис посіяти, вистачить.

Якось менший брат каже середульшому:

– Брате! Піду я, мабуть, до духів-чародіїв – хай навчать мене, як долати голод, різні напасті та всяку біду. Адже небо може знову наслати на нас потоп.

Погодився середульший брат, відпустив меншого.

Три повних місяці осягав чародійні науки менший брат, і дух-учитель дав йому бамбукову трубку з чарівною водою.

Хлопець дуже скучав за домом, і дух-учитель відпустив його провідати брага.

По дорозі хлопець зустрів стару бабу. Вона ледве шкутильгала – видно, здалеку йшла.

Зрадів хлопець – адже, відколи почався потоп, він, крім брата, жодної людини не бачив.

Підбіг він до баби та й каже:

– О красуне! Будь мені за дружину!

Розсердилася баба, та потім подумала, що вона сама на світі, ніде їй голову прихилити, та й відповідає:

– Стара я заміж виходити. Проте коли хочеш, щоб я ганяла з твого поля птахів, доглядала худобу, поралася в хаті, то я піду з тобою.

– Ні, будь мені за дружину! – не відступався хлопець.– Я зроблю тебе молодою і найгарнішою в світі. У нас будуть діти.

Сказавши це, він узяв трубку, окропив бабу чарівною водою, і вона перетворилася на юну вродливу дівчину.

Як велить звичай, молодий із молодою обмінялися подарунками і разом пішли додому.

Дома середульший брат саме засівав поле рисом.

– Брате! – сказав менший брат.– Я ще й не всю науку осягнув, а поглянь, яку красуню-дружину собі знайшов. Нехай дома лишається, а я вчитимусь далі.

Попрощався хлопець із братом, із жінкою та й пішов назад до вчителя.

Минув день, минув другий, ще й новий місяць не народився, а середульший брат з невісткою покохали одне одного.

Ще двічі народжувався місяць, і менший брат урешті навчився чародійства. Цього разу вчитель подарував йому чарівного коня, і хлопець помчав додому. Шлях був неблизький; менший брат добряче натомився, поки доїхав.

– Кохана! – сказав він дружині.– Як довго я тебе не бачив! Скучив дуже! Ось відпочину трохи, а потім розкажу тобі, як міцно тебе люблю.

А потім мовив до брата:

– Брате, там я прив’язав до дерева коня. Це не простий кінь, а чарівний. Якщо схочеш поїздити, пусти його помалу. Поводи не натягуй, батогом не підстьобуй, а то він так понесе, що опинишся хтозна-де. А я ляжу відпочину трохи.

Сказавши це, менший брат ліг і міцно заснув.

Середульший брат з невісткою стали думати-гадати, як їм далі бути, і зрештою вирішили втекти на чарівному коні. Сіли на коня і, щоб менший брат не зупинив їх, коли прокинеться, пустили коня чвалом, ще й батогом підстьобнули.

Кінь помчав що було духу. Летів стрілою, аж дерева до землі пригиналися, а з-під копит червоні іскри летіли, мов спалахи вогню.

Менший брат почув крізь сон, що земля двигтить, а небо коливається, та й прокинувся. Бачить – коня немає, а ліс навкруги червоними вогнями миготить. Розгледівся навсібіч, на поле побіг – ні дружини ніде немає, ні брата.

Сів він і гірко заплакав.

А середульшого брата з невісткою кінь мчав далі й далі. Скаче – під ко-питами земля горить.

Щоб заплутати сліди, вони повертали то сюди, то туди. Вдарить кінь копитом – з’являється то глибока річка, то провалля, то темна ущелина. Ляже кінь відпочити – між пасмами гір долина простелиться.

Домчав кінь до того місця, де небо з землею сходиться, і середульший брат, боячись, щоб менший не наздогнав їх, підстьобнув коня. Той злетів на небо і скочив на місяць. Там він і лишився зі своїми вершниками. їх і тепер видно: двоє скачуть на коні.

А там, де кінь відштовхнувся копитами від землі, утворилася глибочезна западина. її залило водою, і люди звуть її океаном.

Менший брат тужив та журився, не знаючи, де дружина й брат,– усі очі виплакав. А навколо все горіло, все палахкотіло: і ліси, й поля.

Згадав тоді менший брат про чарівну воду, хлюпнув на вогонь – і вогонь погас. А з випаленої землі зненацька виліз паросточок гарбуза.

А ще за тиждень гарбузове огудиння обплело всі навколишні гори й зацвіло ніжно-білим цвітом. Зів’яне квітка – в ній можна цілу гору сховати.

Квіток було без ліку, а плід усього один зав’язався. Був він такий великий, що під його вагою сплющилися дві гори Катам і Комі їли.

Коли гарбуз виспів, менший брат узяв величезну каменюку й хотів його розколоти. Ударив – гарбуз цілий-цілісінький, а каменюка на дрібні уламки розсипалася.

“W^vvw«

Узяв тоді брат залізне дерево, розмахнувся і вдарив по гарбузові. Дерево розтрощилося на тріски, начебто було воно не залізне, а м’яке та крихке бананове.

Став тоді менший брат думу думати, як йому бути. Нарешті придумав. Нарубав величезну купу хмизу та дров і розвів під гарбузом вогнище. Огудиння затліло й незабаром обвуглилося.

Коли це бачить менший брат – в гарбузі з’явилася дірка; вона більшала й більшала.

Менший брат хлюпнув на вогнище чарівною водою і тричі вимовив заклинання. Дим одразу розсіявся, засяяло сонце, радісно заревіли звірі, защебетали пташки, задзюрчали струмки, замахали гіллям дерева. Налетів вітерець, попестив кожний листочок, кожну квітку, розніс по всіх усюдах духмяні пахощі.

І тут з гарбуза повиходили брати-юнаки. Спершу старший, він говорив мовою таой. А що він перший вилазив у дірку, то весь вимазався вугіллям і попелом. Тому шкіра в таоїв темна.

Потім з’явився другий брат; він заговорив мовою ванк’єу. Коли він вилазив, волосся у нього трохи присмалилось і закучерявилось, шкіру притрусило попелом; тому люди ванк’єу теж темношкірі.

Далі вибралися одразу троє юнаків. Перший і третій вимазалися в попіл, але тільки трохи, а другий, що був поміж ними, залишився чистий. Та жаром опалило усім трьом волосся, і воно стало кучеряве. Перший був еде, другий – седанг, третій – банар.

За ними вискочили з гарбуза мео, зао, таї, тхай чорний і тхай білий, лао, кхмер та багато інших братів.

Останнім вийшов в’єт. Він найдовше за всіх просидів у гарбузі, тому шкіра його стала жовтувата. Маленький і меткий, він так спритно вискочив у дірку, що не торкнувся ні вугілля, ні попелу.

Кожен брат тримав у пригорщі зерно та насіння городини. У кого звішувалися через плече в’язки маніоки й батата, хто прихопив зерна кукурудзи, арахісу, кунжуту. І у всіх було по корзині добірного рису – кожна зернина завбільшки з апельсин.

Всі брати зібралися навколо меншого брата, того самого, чий старший брат живе тепер на сонці, а середульший на місяці,– і став менший брат духом землі.

– Всі ви брати,– сказав дух землі.– Всі ви з одного гарбуза вийшли. Дарую вам усім ліси й гори. Вирубуйте дерева, розчищайте землю – робіть поля, аби було що передати дітям і внукам у спадщину. Земля

велика, нехай кожен з вас оселиться в окремому краї. Таой і ванк’єу, як найстарші, нехай залишаються в цих горах, де всі ви з’явилися на світ. Нехай вони свято бережуть звичаї предків, полюють на оленів та всяк} тісову звірину і тим годуються.

У еде, банара і седанга міцні ноги. Нехай вони йдуть ліворуч од сонця. Там багато лісів, там глибокі річки. Хай вони розчищають поля, сіють рис, дбають про наші південні річки та гори.

Кхиа, шать, мео, зао, таї нехай ідуть праворуч од сонця. Там багато лісів, гір, високих і низьких пагорбів. Хто хоче – хай живе в горах, хто хоче – хай селиться в долинах. Кому до вподоби полювання – хай полює в лісових нетрях. Дбайте про річки й гори півночі.

Кхмери, лао, тхай нехай ідуть у той бік, куди сонце схиляється надвечір. Кхмер здатен ловити рибу й вирощувати рис, хай селиться у багатому на воду краї, розташованому біля річки, яка не має берегів. Лао – посередині, тхай – за ним. А хто міцний здоров’ям, хай переправляється на той бік безмежної річки й живе там – там теж є гори й річки.

А ти, в’єте, невеликий на зріст та слабкий на силу, зате розумом удався. Брати, погляньте-но на свого найменшого брата! Він хоч і малий, а не зігнувся під корзиною, як інші. Зробив коромисло і поклав ношу в дві корзини. Адже так носити багато легше.

Брати зашепотілися – мовляв, хоч і малий, а кмітливий та запасливий.

А дух землі повів далі свою мову:

– Дуже ти мені сподобався, малий! Тож бери собі найродючіші землі в долині. Там є річка без берегів – ловитимеш рибу, є землі високі й низинні, сухі й вологі – буде де посіяти все твоє насіння.

Хай тобі щастить!