Читати книгу - "Москіт, таджицька казка"

Був собі один цибатий москіт. Літав він якось по саду, сів на кущ та й загнав у ніжку колючку. Заплакав бідолашний, але, як зарадити лихові, не знав. Знявся на крильця й полетів. Летить він, летить, аж бачить: цап скубе траву.

– Дядечку цапе, дядечку цапе, витягніть колючку з ніжки.

– Та ти й придумав, твоя голова! Що, я покину зелену, мов рута, траву, витягатиму твою колючку? – розсердився цап і став далі пастися.

– Ну, постривай же! Не я буду, коли не сповіщу про тебе вовка, – заплакав москіт. І ось у гірській ущелині побачив він вовчу хату.

– Діду вовче, агей, діду вовче! – покликав.

– Що, москіте, навіщо я тобі здався, чого не даєш мені відпочити? – ледве виліз із хати вовк.

– Підіть з’їжте цапа, він мене слухати не хоче,– попросив москіт.

– Нема дурних! Так я й залишу ситого з отакенним кульмичем барана й візьмуся за твого нікчемного сухореброго цапа, – мовив вовк і пішов назад до хати.

– Гаразд, не зватимусь я москітом, коли не викажу мисливцеві, де твоє лігво, й не напхаю половою твоєї шкури,– погрозив москіт і полетів понад зеленими розкішними міжгір’ями. На схилі однієї гори зустрів мисливця.

– Дядьку мисливцю, дядьку мисливцю! – заплакав.

– Чого тобі?

– Устрельте, вовка – злодюгу, він не послухав мене,– ще дужче заридав москіт.

– То я маю лишити куріпок та вгодованих антилоп і тратити стріли на якогось смердючого вовка? Іди геть і не мороч мені голови! – сказав мисливець.

– Он ви який! Та я місця собі не знайду, доки не пошматую тятиви у вашому лукові! – сказав і полетів до села. Сів на ду вал та й гукає:

– Тітонько мишо, тітонько мишо.

– Погризіть тятиву мисливцевого лука! Він, безсовісний, не встрелив злодюги вовка, – аж зайшовся плачем москіт.

– Не сміши мене, москіте. Хіба можу я покинути родзинки, горіхи та всякі інші ласощі й тупити собі зуби коло несмачної тятиви? – мовила миша.

– Начувайся тепер, шкоднице! Не я буду, коли не нашлю на тебе діда кота, – сказав москіт і, плачучи та ридаючи, залетів на одне подвір’я й сів на гілку шовковиці:

– Дідусю котусю, дідусю котусю! – покликав.

– Хто там? Чого тобі треба? – вийшов з хати заспаний кіт.

– Зловіть і з’їжте мишу, вона мене слухати не хоче.

– Аякже! Так і залишу я ласий м’якуш і стану чатувати на нікчемну мишу. Геть мені з очей! – розсердився кіт.

– Дивись мені тепер! Поскаржуся на тебе псові,– сказав москіт і засмучений та заплаканий полетів до пса, що лежав собі посеред двору й гриз костомаху.

– Дідуню песику, агов, дідуню песику!

– Слухаю вас! – озвався пес.

– Провчіть як слід шахрая котюгу, він сварить мене,– заблагав москіт, а сльози покотилися в нього з очей.

– Яка мені користь відриватися від роботи й гасати за сварливим котом? – відказав пес.

– Постривай же впертий псюро! Не я буду, коли не заподію тобі якоїсь капості, – і москіт полетів на вигін, де дітлахи грали в бабки.

– Хлопці, агов, хлопці,– загукав.

– Що скажеш, москіте? – питають діти.

– Відлупцюйте он того впертого псюру, він не хоче мені допомогти,– благає москіт.

– Іди геть і не заважай нам гратися,– відказали дітлахи.

Подолав москіт високі засніжені гори й полетів у широку пустелю, туди, де жив вітер. Сів на камінь і покликав:

– Діду вітре, агей, діду вітре!

– Хто ви будете? Прошу до господи,– гукнув вітер.

– Діду вітре, це я, москіт. Хлопці не слухаються мене Не дайте їм бавитися.

– Добре, малий. Кого-кого, а тебе я послухаю, – одказав вітер, зняв куряву і вихором помчав до дітлахів. Побачили його діти, злякалися й подалися до пса. Пес кинувся до кота, кіт погнався за мишею, миша прискочила до тятиви, мисливець схопив лука й націлився на вовка, вовк пішов їсти цапа, а переляканий цап витяг москітові з ніжки колючку.

Отак москіт позбувся мороки і став жити-поживати й лиха не знати.

* Кульмич – давнє українське слово, те саме, що й курдюк – хвіст-жировик у особливої породи овець.