Читати книгу - "Ведмедик, вірменська казка"

Жив собі піп. І був він такий сильний, що кожного дня брав на плечі церкву, ніс її до лісу, молився там, а потім знову повертався назад.

Одного разу, коли він ніс на плечах церкву до лісу, стрівся йому ведмедик і питає, навіщо він несе церкву до лісу.

– Помолитися,– відповідає піп.

– Он як! – говорить ведмедик.– Що ж, коли ти такий сильний, нумо боротися – хто кого подужає, той того і з’їсть!

– Гаразд,– погодився піп,– нехай буде по-твоєму.

Схопились вони, стали боротися. Ведмідь підняв попа, кинув його на землю й хотів було роздерти на шматки, але піп проситься, благає:

– Не вбивай мене, краще я тебе до себе додому заберу й доглядатиму, житимеш на всьому готовому.

Подумав ведмедик і погодився, пішов разом із попом у село.

Не минуло багато часу, як з’їв ведмедик усі попові запаси, й не знає піп, як того ведмедика позбутися. Зрештою, надумався подарувати ведмедика цареві. Задумано – зроблено: одвів піп ведмедика цареві в подарунок. Цар зрадів новій забавці й прийняв подарунок.

Але й тут бачить цар – невдовзі ведмедик розорить усе його царство. Хоч як його годують, а ведмедик знай своєї править:

– Голодний! Їсти хочу!

Вирішив і цар якось позбутися ведмедика. Звелів своїм назир-візирам покликати чаклунку. Привели вони стару, цар і питає, чи не знає та, бува, такого місця, звідкіля б ведмедик ніколи не повернувся.

– Як же мені не відати, не знати, царю? Пошли його по дрова в ліс за сімома горами. Там живуть сорок девів – сорок братів, вони його вмить роздеруть, хіба що одне вухо від нього вціліє.

Покликав ведмедика й каже йому:

– Поїдь-но до лісу, що за сімома горами, і привези мені сто возів дров!

– Гаразд. Дай мені тільки сто возів, сто їздових та припасів на дорогу, а вже дрова привезти – моє діло.

Узяв ведмедик усе й пішов собі. Йде він із возами, пісні виспівує, де ніч застане, там і заночує. їсти захоче – одного вола з упряжки візьме, засмажить й повечеряє разом з їздовими. Воза до інших возів прив’яже і йде собі далі.

Так доїхали вони до узлісся за сімома горами. Засмажив ведмедик останнього вола й повечеряв гарненько разом зі своїми супутниками.

А деви тим часом помітили вогонь на узліссі й дивуються: хто ж це осмілився до їхнього лісу прийти? Ні птах летючий, ні змія повзуча не насміляться у ці краї добиватися. Посилає найстарший дев молодшого дізнатися, що то за дим.

Пішов молодий дев, побачив ведмедика зі стома чоловіками довкола вогнища й гукає:

– Гей, хто ви такі? Навіщо прийшли сюди й палите вогонь на узліссі? Чи ви духи, чи звірі – відгукніться! Жоден із вас не врятується од девів-братів!

Розсердився ведмедик на ці слова:

– Підійди-но сам ближче,– каже,– подивимося, хто ти й чому так вихваляєшся. Підійди, то й дізнаєшся, хто ми такі!

Не встиг дев підійти, а ведмедик як ударить кийком, той і впав. Прив’язав його ведмедик до воза, щоб дев не втік, а сам знову взявся до вечері.

Бачить найстарший дев – немає молодшого брата, шле наступного. Ведмедик і з цим так само впорався – прив’язав поряд із молодшим. І так усіх тридцять дев’ять девів поприв’язував до возів.

Чекав-чекав найстарший дев своїх молодших братів, не дочекався, розсердився дуже й подався сам туди.

Прийшов і бачить: лежать усі тридцять дев’ять його братів, поприв’язувані до возів, а біля вогнища сидить ведмедик, з ним іще сто чоловік і вечеряють собі– Що ви за люди й що робите отут? – запитує найстарший дев.

Ведмедик і слова не сказав, ударив дева кийком і прив’язав, як інших братів.

На світанку звелів ведмедик сорока девам нарубати в лісі дров і навантажити на вози. Кинулися деви в ліс і за годину стільки нарубали, що дров вистачило на сто возів, ще й залишилося. Запряг ведмедик девів у сто возів, разом із своїми супутниками сів на дрова й ну поганяти девів нагаєм.

Коли цареві сказали, що ведмедик повертається, цар розгубився. Наказав зітнути старій чаклунці голову, бо збрехала вона, коли вказала місце, звідкіля б ведмедик не повернувся.

Розвантажив ведмедик дрова, девів назад одіслав а сам до царя прийшов – розказати, як дрова привіз. Цар вдає, ніби радий ведмедикові, а в самого аж чорно на душі.

Покликав цар другу чаклунку й питає, чи не знає та, бува, місця, звідкіля б ведмедик не повернувсяОт чаклунка й радить цареві:

– Є у франгістанського царя донька-красуня. Накажи ведмедикові здобути її. Як він туди дістанеться – назад не повернеться.

Послухався цар старої, покликав ведмедика й звелів виряджатися в країну Франгістан по царську доньку.

Пішов собі ведмедик у Франгістан. Довго він ішов чи недовго, коли бачить – біжить заєць, а за ним чоловік мчить, а в самого до кожної ноги по жорну прив’язано. Помітив чоловік ведмедика й питає:

– Куди путь держиш, брате ведмедю?

– Йду я в країну Франгістан по царівну, щоб стала зона дружиною нашого царя.

– Візьми й мене з собою.

– Гаразд, ходімо, вдвох веселіше буде.

Йшли вони, йшли, коли бачать – посеред моря стоїть чоловік і п’є морську воду, п’є й примовляє:

– Ох, пити хочу, від спраги помираю.

Побачив чоловік ведмедика й питає:

– Куди це ви прямуєте, може, й мене з собою візьмете?

– Ходімо, буде нас не двоє, а троє.

Пішли вони далі. Довго чи недовго йшли та прийшли до млина, де було сім жорен. Коли увійшли, бачать – мірошник борошно меле та не жде, коли тісто замісять і хліб спечуть, а ковтає сире борошно примовляє:

– Ой, рятуйте, з голоду помираю, ніяк не наїмся!

– Здоров був, братику мірошнику,– кажуть наші подорожні.

– Здорові були, куди прямуєте?

– В країну Франгістан, по царівну.

– Чи не візьмете мене з собою?

Тепер пішли вони вчотирьох. Ішли-ішли, бачать – якийсь чоловік приклав вухо до землі, до чогось прислухається і сам із собою розмовляє.

– Добридень, братику мудрець,– кажуть йому наші подорожні.

– Здоров’я вашим дітям, бог у поміч, куди це ви мандруєте?

– Ідемо в країну Франгістан по царівну.

– Чи не можна й мені з вами?

– Чому ж ні, ходімо, буде нас п’ятеро.

Так вони йшли, доки побачили чоловіка, що на сазі грає. Та так грає, що і гори й доли – все танцює, навіть птахи позліталися, слухають саз.

– Здрастуй, братику ашуг,– кажуть наші подорожні.

– Здрастуйте, куди путь держите?

– У країну Франгістан, по царівну.

– Візьміть і мене з собою.

– Що ж, ходімо, буде нас шестеро.

Ось ідуть вони вшістьох, коли бачать – чоловік узяв гору Масіс і переставляє її з місця на місце.

– Що це ти робиш, братику силач? – питають його наші подорожні.

– Силу свою міряю, а ви куди прямуєте?

– У країну Франгістан йдемо.

– Чи не можна й мені з вами?

– Ходімо, буде нас семеро.

Так вони йшли усімох: ведмедик, скороходець, мірошник ненаситний, випийморе, мудрець, ашуг і силач. Дійшли вони нарешті до країни Франгістан.

Прийшли, постукали в царські ворота. Вийшов слуга й питає, що їм потрібно.

– Веди нас до царя,– каже ведмедик.

Пішов слуга й розповідає цареві, що його хоче бачити ведмедик та ще кілька дивних людей.

– Нехай заходять, побачимо, що вони за люди,– звелів цар.

Пішов слуга, погукав їх.

Увійшов ведмедик зі своїми супутниками, став перед царем і каже:

– Здрастуй, царю, ми прийшли по твою доньку сам віддаси – добре, не схочеш віддати – силоміць заберемо.

– Віддати я віддам,– каже цар,– та спочатку ви маєте виконати три моїх бажання. Виконаєте – донька ваша, ні – усім вам звелю зітнути голови з пліч.

– Згода,– відповідає ведмедик,– виконаємо. Коли не зуміємо, воля твоя, що захочеш, те з нами і вчиниш.

Наказав цар усім своїм підлеглим у всьому своєму царстві, щоб із кожної домівки принесли по великому горшку юшки, щоб усі пекарі весь день пекли хліб і звозили в палац.

Як цар наказав, так було й зроблено: назносили стільки їжі, що її на тисячу чоловік вистачило б та ще й залишилося б.

Та наші гості все з’їли, навіть крихти не зосталося. Здивувався цар і міркує собі: «Не вийшло так, як я задумав, треба важчу загадку загадати, а то ці звірі заберуть мою доньку». Покликав він до себе ведмедика каже йому:

– За сімома горами є джерело з живою водою. Пошлю я по ту воду свого чоловіка, а ти пошлеш свого – чий посланець швидше повернеться, того й перемога.

Покликав ведмедик скороходця, розповів йому про цареве завдання.

– Легшого від цього завдання для мене нема нічого,– сказав той і подався за сім гір по живу воду.

Слід сказати, що за тиждень до цього цар послав живу воду вершника на прудкому коні, бо шлях туди був неблизький: за два-три тижні вершник устиг галопом туди й назад. Але скороходець обігнав вершника набрав живої води та й повернувся назад.

Посланець царя лише до джерела дістався, а скороходець уже й дома. Принесли цареві живу воду.

– Що й казати,– мовить цар,– і тут ваша взяла, лишилось останнє завдання, якщо виконаєте – забирайте дочку з собою. Звелів я лазню натопити, ідіть д мийтесь як слід, потім пообідаємо разом, а тоді вже заберете доньку й поїдете собі назад.

Пішов ведмедик із товаришами в царську лазню, дар звелів так лазню напалити, щоб гості там і спеклись. Бачить ведмедик: у лазні стіни червоні, жар аж пашить. Послав тоді він уперед випийморе, той линув струмінь води з рота й охолодив лазню. Усі семеро гарненько вимились і пішли обідати. Бачить цар. що не вдалося йому обдурити ведмедя, звелів він слугам підсипати гостям у страву отрути, бо ж нема йому від гостей порятунку. Та мудрець приклав до землі вухо і почув, що страва в тарілках отруєна. Прошепотів він усім, щоб нічого не їли. А почувши про це, ашуг заграв на своєму сазі. Тут цар, і його дружина, і донька – всі заслухались чарівною музикою. А тарілки зі стравами почали танцювати, і вийшло так, що тарілки з отруєною їжею опинились коло царя і його родини, а царські – коло сімох друзів. Ашуг відклав тоді свій саз, і всі стали обідати.

Ковтнув цар їжі зі своєї тарілки й одразу ж помер. А цариця з переляку теж померла.

Ось коли настав час ведмедика! Бери й відводь царівну своєму цареві! Та подумав гарненько ведмедик і вирішив сам одружитися з царівною.

Пішов він із друзями на царя своєї країни війною, переміг його і став сам царювати. Одружився з царівною з країни Франгістан, сім днів і сім ночей святкували весілля.

З неба впало три яблука: одне – тому, хто розповів, друге – тому, хто попросив розповісти, а третє – тому, хто слухав.

* Саз – щипковий музичний інструмент.

і свій саз, і всі стали обідати.

Ковтнув цар їжі зі своєї тарілки й одразу ж помер. А цариця з переляку теж померла.

Ось коли настав час ведмедика! Бери й відводь царівну своєму цареві! Та подумав гарненько ведмедик і вирішив сам одружитися з царівною.

Пішов він із друзями на царя своєї країни війною, переміг його і став сам царювати. Одружився з царівною з країни Франгістан, сім днів і сім ночей святкували весілля.

З неба впало три яблука: одне – тому, хто розповів, друге – тому, хто попросив розповісти, а третє – тому, хто слухав.

Саз – щипковий музичний інструмент.