Читати книгу - "Ак-чечек - Біла квітка, алтайська казка"

Далеко-далеко, там, де в один потік злилися дев’ять рік, біля підніжжя дев’яти гір шумів могутньою вершиною синій кедр. Під його шовковою хвоєю, притулившись до міцного стовбура, з давніх-давен стояла маленька халупа.

У тій халупі жив зжовклий од старості, наче димом обкурений дід. І було в старого три онуки, одна від одної гарніших.

Ось пішов раз дід по дрова. Вибрався на лісисту гору, побачив модрину з чорними сучками.

– Це дерево на корені всохло. Один раз удар – воно й упаде.

Вийняв старий з-за пояса гостру, як молодик-місяць, сокиру, вдарив по стовбуру. Раптом звідкись вибіг страшний звір та як учепиться, учепіриться зубами в руку.

– Ой, ой! – заплакав старий.– Відпусти мене. Я тобі що захочеш дам.

– Гаразд,– каже звір людським голосом.– Віддай мені свою улюблену онуку.

Прийшов старий додому й каже своїй старшій онуці:

– Чи ти не підеш до того страшного звіра? Я слово дав.

Обернулася дівчина, побачила звіра.

– Краще,– каже,– в воду кинуся!

Старий запитав другу онуку.

– Краще вдавлюся!

– А ти, Ак-чечек, моя Біла квітко, чи не згодишся?

Найменша онука підвела голову. Її круглі очі виповнилися сльозами.

– Що общяно, те має бути сповнено. Чому бути, нехай те й буде.

Лівою рукою сльозу змахнула, праву звірові простягла

І повів звір дівчину по долинах, по горбах, через ріки, крізь ліси, де прозоре джерело без угаву дзвенить, де зозуля кує на протязі всього року.

Окрай галявини побачила під боком у синьої гори Ак-чечек сім сопок, що виблискували, ніби чистий лід.

Страшний звір підійшов до середньої сопки, ударив лапою – прочинилися в сопці двері, і одкрився білий високий палац.

Ак-чечек увійшла. На столах писані миски з наїдками. На

стінах двострунні топшуури й срібні сопілки – шоори. Вони самі по собі грають, а невидимі співці пісні ведуть. На привітання не обізвалися, на поклик не відгукнулися.

Стала жити Ак-чечек у сопці, голубій, мов крига, у білому палаці. Всередині нема нікого, зовні страшний звір лежить, стереже дівчинку удень і вночі.

Коли Ак-чечек у своїй старій халупі жила, вона ранкову зорю піснею стрічала, зорю вечірню казкою проводжала. Тепер нема з ким їй посміятися, нема до кого слова мовити.

А старші сестри заміж повиходили за удалих мисливців. І надумали вони навідати свою маленьку Ак-чечек.

– Якщо вмерла вона, ми хоч над могилкою холодною постоїмо, поплачемо, якщо жива – додому викрадемо.

Збираючись у дорогу, жирного м’яса насмажили, в дорожні мішки-арчимаки склали. Араки наварили, в шкіряні ташаури налили. Осідлали ситих інохідців і вирушили в дорогу.

Вийшла Ак-чечек з халупи, низько сестрам уклонилася.

– Люба ти наша Ак-чечек,– заплакали сестри,– не слід було тобі діда слухатись... Сідай на коня, змахни нагайкою – і навіть птах бистрокрилий тебе не наздожене.

– Слова свого не порушу,– мовила Ак-чечек.

– Ох, нещаслива ти вродилася, Біла квітко! – зітхали сестри. – Видно, гордість твоя примусить тебе й померти отут у брудній халупі.

Так вони примовляли та журились, але м’ясо привезене все поїли, араку всю випили, міцно-міцно свою Ак-чечек поцілували, сіли на коней і поскакали додому.

А страшний звір ударив лапою – щезла халупа, а на її місці став палац ще гарніший од того, що був.

І ось каан тієї землі надумав оженити свого старшого сина. Усім людям велів він приходити на весільний бенкет.

Навіть Ак-чечек прочула про це свято.

Заплакала вона, засмутилася:

– Ох, не співати мені, не танцювати більше на святах!..

Страшний звір підійшов до неї, людським голосом озвався:

– Довго думав я, моя тиха Ак-чечек, чим обдарувати, як винагородити тебе, – поклав до її ніг золотого ключа. – Відімкни великого сундука.

Золотим ключем Ак-чечек відімкнула алмазний замок. Відчинилася кута залізом кришка. Ніби кедрових горіхів, насипано в сундук срібних і золотих прикрас. Опустила руки в сундук – наче в білій піні втонули руки в м’яких одежах.

Ак-чечек довго прибиралася, вибираючи прикраси. Та й без вибору, коли б вона одяглася, все одно не знайдеш гарнішої.

Переступила Ак-чечек поріг – біля порога місячно-білий кінь стоїть. Перлами прикрашено вуздечку, молочним сяйвом сяє срібне сідло, шовкові китиці звисають до землі.

У білім убранні, мов білий ранок, Ак-чечек швидко помчала на місячно-білому коні. Ось перевалила вона через високі гори, перейшла убрід бистрі ріки, і чує Ак-чечек позад себе тупіт копит, чує – голос, густий і низький, ласкаву пісню веде:

Чи скуштуєш?

Як на відстані дня буду ждати тебе,

Чи ти прийдеш?

Якщо пити в долонях тобі принесу,

Чи поп’єш ти?

Обернулася Ак-чечек, побачила юнака. Він сидить верхи на вороному коні, на ньому шуба, облямована шовком, на голові шапка висока соболина. Його лице як десятиденний місяць-молодик, чорні брови його вроди небаченої.

– Якші-ба, як поживаєте? – привітався вершник.

– Якші, добре живу,– відповідає йому Ак-чечек. – Слерде якші-ба? А ви як поживаєте? – І сама себе не чує.

Серце ніби голкою пройняте, шкіру морозом обсипало. Очей підвести не сміє. Униз дивиться, бачить – ноги юнакові в стременах мідних, великих.

Ніби перекинуті чаші оті стремена, як два малих сонця сяють.

Якщо пити в долонях тобі принесу,

Чи поп’єш ти?

Якщо помиратиму в дальнім краю,

Чи згадаєш? – знову заспівав юнак.

Біла квітка і вершник разом приїхали на великий весільний бенкет.

Жінки немигаюче на юнака дивляться, з котлів м’ясо вийняти забули, чай холоне в чочойках. Чоловіки на Ак-чечек дивляться, дихнути не сміючи. Урвалися їхні пісні, погасли їхні люльки.

І дід, і обидві сестри теж були на цьому бенкеті. Побачили вони юнака й зітхнули.

– Якби наша мила Ак-чечек з нами жила, цей парубок став би її женихом,– сказала старша сестра.

– Коли б наша Ак-чечек на цей бенкет прийшла, вона й сама б до звіра не повернулася,– сказала друга.

Не впізнали вони свою Ак-чечек в її білому вбранні.

Сама ж Ак-чечек підійти до них не посміла.

Сонце ховається за гору. Ак-чечек сідає на місячно-білого коня. Повід торкнула, спідтишка оглянулась, на юнака зиркнула, очі опустила і хльоснула коня.

Ось уже півдороги проїхала Ак-чечек, і знову тупіт копит, і знову той самий голос, м’який і густий, ту саму пісню співає:

Якщо помиратиму в дальнім краю,

Чи ти хоч згадаєш?

– Чи добре тулялося? – чує Ак-чечек.

Ніжне лице її скрейдяніло, слова мовити не може. А юнак наздоганяє її, ось-ось порівняється... Ак-чечек коня підхльоснула, не оглянувшись, поскакала.

– Здрастуй! – каже їй людським голосом страшний звір.– Чи добре, чи весело було тобі на святі? Яких людей там побачила? Хто сподобався найбільше?

– Чи на святі гарно було, не знаю. Скільки там народу веселилося – не лічила. У могутнього каана на святі я тільки одну людину бачила, тільки про неї думала. Той юнак їздить на вороному інохідцеві, носить шубу, облямовану чорним шовком, соболина висока шапка в нього на голові.

Страшний звір струснувся. Забряжчала, спадаючи, огидна шкура. Той, про кого Ак-чечек цілий день думала, перед нею стоїть.

– Добра моя Ак-чечек – Біла квітко! Це я сім літ звіром був, а ти своєю вірністю злі чари зняла, зле чаклування скинула.

А невидимі топшуури й шоори гриміли,– видзвонюючи, сміялися і плакали невидимі співці, складаючи пісню про Ак-чечек. Наші кайчі – оповідачі билин цю пісню про Білу квітку запам’ятали й нам з любов’ю повідали.