Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"
- Жанр: Фентезі
- Автор: Тетяна Гуркало
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли одесит каже: «Та ти в сорочці народився!», найчастіше мається на увазі, що сорочка була гамівна, і що зняти її поспішили.
Вона була чарівницею. Точніше, магесою. Точніше, ученицею. Однією з трьох сотень дівчат, що мешкали у північному крилі гуртожитку для стихійників.
Вона була синьоокою, як усі жителі Загірських Озер, чорнявою, як усі представники Старшого Дому, а трохи темнуватий відтінок шкіри і задерикувато кирпатий ніс видавали в ній нащадка дочки степів Соахе, першої шаманки, яка навчалася в Місті.
Вона була третьокурсницею.
Вона була не те щоб зовсім бездарною. Навпаки. Вона була талановита. Вона могла б стати найкращою ученицею на курсі. Якби не одне, але. Точніше, декілька але.
Вона починала плести заклинання. Потім починала розуміти, як його можна поліпшити. Потім думала, чи варто це робити? Потім вирішувала, що варто і починала покращувати. Потім починала сумніватися у своїх діях. Потім смикалася. Потім плуталася. Потім переставала розуміти, чого саме домагалася і чого досягла. Потім ще лякалася. Потім сумнівалася у власному дару. Потім знову лякалася, так, про всяк випадок. Потім смикала за все, що потрапить під руку, плела, сама не розуміючи що, нервово хихикала. А потім випускала з рук те, що вийшло завдяки всім цим маніпуляціям. Чи треба казати, що нічого доброго не виходило?
Та й це не найстрашніше. Найбільше оточуючих вражало те, що на всі ці маніпуляції їй потрібно було зовсім небагато часу. Талант, що дістався від тієї самої Соахе. Начебто.
Вчителі благали, заспокоювали, рвали на собі волосся, всоте розповідали про стандарти та окремі частини плетінь, але нічого не допомагало. Як тільки дівчина починала плести чергове наскрізь стандартне завдання для магу-початківця, всі настанови і розумні думки кудись ховалися і вдавали, що їх взагалі немає.
І ось сьогодні вона знайшла вирішення своєї проблеми. Їй так здавалося. По суті дуже просте рішення. Вона додумалася викликати духа. Дрібного, слабенького, що вміє добре робити тільки одну річ — тримати заклинання, поки господарка його не доведе до пуття. Просто, правда? Думаєте, у неї вийшло? Щоб викликати духа потрібно, лише правильно сплести плетіння. Сісти, все прорахувати, все поміряти і в жодному разі не намагатися щось покращити, коли плетіння розпочато. Ви все ще вважаєте, що вона викликала саме те, що намагалася викликати? Наївні.
***
Він був студентом. Студентом університету імені Мечникова. Того самого, де навчаються на вчителів. Його мама туди послала. Ось тільки бути вчителем йому не хотілося, тому він навчався на дизайнера. Дизайнера чого саме хлопець не уточнював, не вчитель і добре. Ні, ви не подумайте, там і інші факультети є, той же економічний, без нього в наш час жоден університет, що поважає себе, не обходиться. Тільки на економічний був надто великий конкурс. Та й цифри він ніколи не любив. І малювати вмів. Злегка. Загалом вчився і вчився, кому яка справа?
Він натхненно малював батони хліба, різноманітні глеки, одеські будинки та вид на море. Фотографії у нього, звичайно, виходили краще. Але ж він не художник. Він дизайнер, і цим все сказано. Може у нього такий стиль. Трохи перекошений. Деякі будинки перекошені будують і нічого. А тут булка кривувата. Яка, по суті, дрібниця.
Зовні він був звичайнісіньким хлопцем. Русявий, блакитноокий, звичайного вище середнього зросту, середньої статури, з простецькою фізіономією. Колорита додавав лише шрам на підборідді. У дитинстві з велосипеда впав. На дерево. Розігнався, не встиг загальмувати та перелетів через огорожу доріжки. А там, метром нижче, зростала слива, точніше алича. Колюча. А він у ці колючки обличчям. Добре хоч не очима. Загалом, нікого те, що сталося, не здивувало. Настільки невдачливим він ніколи не був.
Не був він невдахою! Чесне слово.
Просто йому, буває, не щастить. І що, що часто? Адже тільки в дрібницях.
Просто він примудряється опинитися не в той час і не там де треба. Систематично. Якщо цеглині судилося впасти з даху, то вона обов'язково впаде, йому на ногу. Адже не на голову, як деяким.
До того, що з ним часто відбуваються всілякі нісенітниці, він давно звик і перестав на них реагувати. Напевно тому за ним закріпилася репутація місцевого блаженного.
Зараз він йшов додому. Нікого не чіпав. Та й сам він був нікому не потрібен. Мороз, снігова крупа і вологий вітер стандартної Одеської зимової ночі не надихають на прогулянки. Навіть асоціальні елементи вважають за краще сидіти по будинках перед телевізором у таку погоду. Ніщо не віщувало пригод. Хто ж знав, що не треба наступати на той шматок льоду, на який перетворилася ранкова калюжка води?
— О-ув! — засмучено вигукнув наш герой, замахав руками і з гуркотом упав на асфальт.
Шапку він сьогодні забув, пошкодувати про що не встиг, бо свідомість втратив трохи раніше.
Подальше відбулося без його відома. Асфальт під ним провалився, і він кудись полетів. Як ви, напевно, здогадалися, політ пройшов нормально і закінчився досить м'яким приземленням. Чого й слід було чекати, адже провалився він, на відміну від деяких, зовсім не катакомби. Вгадайте, кому більше пощастило?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.