Читати книгу - "Викрадений рай , Фредеріка Фома"

Ксю

- Ідеальна, що ти тут робиш ? - Здивовано запитує Остап, округливши свої й так великі очі. - Нас можуть спалити. А ти ж цього не хочеш ? - Махаю головою в знак протесту, повертаю замок, щоб нас ніхто не потурбував. 

 - Привезла обід. - Всміхаюсь, показуючи крафтовий пакетик з кав'ярні. 

 - Мммм, обід ? Я б відразу перейшов до десерту. - Підіймається з робочого місця, та рухається мені на зустріч. Він дивиться на мене, тепло всміхається й на душі стає тепліше, я посміхаюсь йому у відповідь, роблю крок на зустріч. 

 - Я скучила... - протягую я, обіймаю чоловіка за шию, а потім палко цілую його в пухлі губи. 

 - Я теж. - Остап хапається за мою талію, одним ривком висаджує мене на робочий стіл, який до цього моменту був завалений паперами. Стає мені між ніг, його долоні лягають на мої щоки, він дивиться на мої груди, потім на губи. - Чорт, я хочу тебе постійно... - хрипить, починає цілувати мою шию. Тихо стогну, відчуваю як його збудження впирається мені між ніг. Починаю знімати з нього халат, а він задирає мою спідницю до пупка.  

 - Як же це не правильно... - повторюю це вже вкотре, але припиняти ці пестощі не хочу. Остап мило всміхається, запускає ліву руку мені в трусики. Я жбурляю його халат у невідомому напрямку, підіймаю теніску. 

 - Знаю, я старший... і я хірург, а ти молода студентка, й скоро, ти будеш проходити в мене ординатуру, але ж нам так добре разом. - Шепоче кожне слово мені в губи, пальцями ковзаючи по моїх статевих губах.

 Остапові тридцять шість, а мені щойно виповнилось двадцять три. Різниця у нас велика, та й нам заборонено зустрічатись. Ми познайомились місяць тому на семінарі, де Остап виступав. Я закохалась в нього з першого погляду, й тут важко було не закохатись. 

 Рукою ковзаю по вузьких штанах, намацую збуджений орган, починаю пестити його крізь цупку тканину. 

  - Остапе, вас кличуть в ординаторську. - Чую голос медсестри, яка до того ще й гучно тарабанить у двері. Ми відскакуємо один від одного ніби нас щойно кип'ятком облили. 

 - Чорт, - сміючись лаюсь, стараюсь вгамувати своє дихання зіскакую зі столу, опускаю спідницю. 

 - Ти ж дочекаєшся мене тут ? - Лукаво посміхається, ляскає по дупі мене. 

 - Йди вже. - Штовхаю Остапа в плечі. 

 - Я скоро, а поки можеш попестити себе сама... - підморгує та виходить з кабінету. 

Залишившись на одинці в мою голову прийшла ну просто геніальна ідея, а чому б не надягнути халат Остапа на голе тіло. Йому ж повинно сподобатись, усміхається сама собі. Швидко переодягаюсь, та вилажу на стіл, закидую волосся за спину й чекаю на появу Остапа. Можливо по дурному, бо хто ж його знає коли він повернеться. Але все одно продовжую сидіти.

 В цю ж хвилину в кабінет зайшли два кремезних чоловіки. Чорт, я що не зачинила двері ? Вони були одягнені в чорні ділові костюми, волосся в обох коротко стрижене, а вираз їхніх облич ніби кам'яний. 

 - Добрий день, я можу чимось вам допомогти ? - Люб'язно запитую, злажу зі столу, роблю кілька кроків вперед. 

 - Ви лікар Симоненко ? - Підозріло зиркає на мій бейджик. А інший ніби сканує, своїм допитливим поглядом. Чорти б тебе побрали, не можу я сказати що ні, на мені ж його халат. Збреши щось правдоподібне. Хоча, я ж не вмію брехати. 

 - Так, я Симоненко Оксана Андріївна... - вони дивно переглядаються, а потім один з них, що стояв ближче до мене, зробив крок вперед, від чого я відразу насторожилась. Чомусь від їхнього вигляду мені стало якось моторошно. 

 - Вам доведеться пройти з нами. Для вас є робота.  - Складає руки разом опустивши їх на рівень члена. Якого це дива я маю йти з ним ? 

 - Що ? Я з вами нікуди не піду. 

 - Або ви йдете по доброму, або по поганому. - Заговорив той інший, потім відкрив піджака, та показав мені величезного, чорного ствола який красувався у нього в кобурі. 

 - Я не розумію... - крокую назад до поки мої сідниці не вперлись у стіл. 

 - Хапай її вже, у нас не має часу на любощі. - Гарчить чоловік діставши пістолет. 

Ноги стають ватними, я не розумію що відбувається й чи варто назвати своє справжнє ім'я. І якщо я скажу хто я, чи мене відпустять. Можливо взагалі вб'ють на місці, щоб я не могла свідчити. Та що взагалі таким чоловікам потрібно від Остапа ? Можливо він вліз в борги ? А вибивати їх будуть з мене. Поки я розмірковувала, один здоровань вхопив мене під руку, до пояса приставив пістолет. А інший галантно відчинив двері. По тілу проноситься холод, а на лоб виступає холодний піт. Що вони зроблять зі мною ?

 - Тільки без фокусів, не то... - шепоче мені на вухо за тим я чую клацання затвора. Мовчки киваю та рухаюсь разом з незнайомцями. Ноги ледь йдуть, а тіло тремтить, очима шукаю Остапа хочу, щоб він врятував мене від цих двох. - Ні слова. - Командує мені, коли ми проходимо біля рецепції. 

Мені ще ніколи не було так страшно, серце калатає як скажене, а мозок відмовляється вірити у все що відбувається. Мене садять в чорний позашляховик без номерних знаків, один з цих відморозків сідає зліва, а інший з права, так щоб я не мала змоги втекти. Виявилось, що за кермом сидів ще один, теж в чорному костюмі, широкоплечий, волосся було темного кольору, але лиця його я не бачила. 

 - Чому так довго ? - Бовкнув водій, та завів мотор. 

 - Виникли проблеми. - Шипить амбал що ліворуч, нервово зиркнув на мене. 

 - Але ж бос казав їх не мало бути ? - Здивовано говорить водій, тими часом ми все далі віддаляємось від лікарні. 

 - Не мало, але ця міс вирішила показати нам свої коники. Ніби вона вперше має виконувати свою роботу. - Занадто агресивно говорить той що з права й так, ніби мене тут не має. Ні чорта не розумію. 

 - Яку ще роботу ? - Вилітає з мого рота. - Ви мене з кимось сплутали, я не виконую ніяку роботу, я взагалі не працю в тій лікарні. Хлопці, ну годі вам, я ж звичайна... - Мене охопила паніка, я почала говорити все що крутиться в моїй голові. 

 - Сидіть мовчки. Боже. - Бубонить амбал праворуч, нервово стискаючи пушку в руці, наставляючи ствол на мене.