Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Найвідоміший з-поміж незнаних

 В огромі американських письменників важко знайти більш недооціненого, аніж Лавкрафт. Його прижиттєва популярність була вельми відносна, але саме з його жахливої і фантастичної прози живиться значна частина сучасної поп-культури. І взагалі — без Лавкрафта наш літературний світ був би зовсім іншим.

Ані першим фантастом, ані першим фентезійником пан Говард, звісно, не був. Але йому пощастило творити в той час, коли обидва ці жанри нарешті набували остаточної форми і ознак масовості — і це стало однією із запорук існування «лавкрафтіанського жаху» як невід’ємної частки культури. В період запізнілого американського і британського романтизму, сучасного французькому символізму (зокрема до Бодлера Лавкрафт почував колосальний пієтет), стали дуже яскраво виявлятися фольклорні і ґотичні тенденції. Але в середині-кінці ХІХ століття до типового для романтизму прагнення втекти від світу повсякденності додається ще й страх невідомого. Надто це стосується американської прози. Якщо феномени на кшталт Артура Мейчена у Британії були доволі окремішні і не надто збурювали літературну картину, то для американської прози ще з часів здобуття Незалежності притаманна містичність — гадана (Майн Рід) або реальна (Вашинґтон Ірвінґ). Можливо, річ була в тому, що американці населяли землю, яка їм не належала, і боялись її незнаного і незрозумілого минулого — недарма до сьогодні однією з найпопулярніших причин «паранормальної активності» у книжках і фільмах залишається близькість старих індіанських кладовищ. Людина схильна боятися того, чого не розуміє.

Це чудово усвідомлював предтеча Лавкрафта і один з найвідоміших нині американських письменників — Едґар Аллан По. Його література жахів цілком просякла атмосферою непояснюваного. Іноді це досягається за рахунок антуражу і психології персонажів, часом — завдяки складній метафоричній побудові сюжету, в якому читач усвідомлює лише ненормальність подій і їх перебігу, але сам для себе не може пояснити, в чому річ. Саме таку форму жаху, чи не вперше використану Едґаром По на противагу ґотичним романам і різноманітній пригодницькій фантастиці, Лавкрафт вважав досконалою.

Якщо ранні тексти автора — це все ж, до певної міри, епігонство того ж По і деяких інших тогочасних авторів, то у пізнішій творчості літературні впливи радше набувають форми прямого і непрямого цитування. У пізнього Лавкрафта інші автори — це не основа текстів, а ключ до їх розуміння. Жах пізнього Лавкрафта стає енциклопедичним, з реальною історичною, культурною та міфологічною базою — і саме це робить його настільки реалістичним. У двадцяті роки, коли напрями синкретичної доти фантастики почали, зрештою, розділятися, Лавкрафт спромігся сформувати власний, цілком особливий жанр. Тоді окремо постали пригодницько-фантастичні романи жульвернівського типу, нарешті в окрему течію з «міфологійної» фантастики виросло пригодницьке фентезі, на чолі з Толкіном і Льюїсом, і геть окремо існувала література, базована на квазіісторії, з легковажнішим ставленням до табу на насильство і сексуальність, яка, однак, оповідала ті самі історії «пошуку», «здобуття» і «звільнення», що і книжки, які нині вважаються класикою фентезі. Сьогодні схожі тексти прийнято називати модним терміном «темне фентезі». Найвідомішим предтечею цього жанру можна вважати Роберта Говарда і його історії про Конана. До цього ж жанру сміливо можна віднести і Лавкрафта.

Звісно, запропонована класифікація дуже умовна, але вона допомагає зрозуміти стан фантастичної літератури часів Лавкрафта. Творчість Толкіна і Льюїса тоді нерідко називали «fairy tales» — казки, оскільки їхні тексти і були, фактично, перелицюванням казкового ініціального зростання героя або спробами власної міфотворчості. Суть же текстів Лавкрафта найповніше передає часопис, у якому чи не найчастіше виходили друком його тексти — «Weird Tales» — дивні оповідки. Насправді, вже невдовзі після початку серйозної творчості він майже цілком пориває із неоромантичною ґотикою По і моторошним міфологізмом Мейчена, займаючи окрему жанрову нішу. «Література жаху» — звісно, зручне визначення, однак воно не здатне відобразити суті тексту, який лежить перед вами. Лише серед текстів, які вміщено у цій книжці, жанрова належність може варіювати від драми до поезії у прозі і від епістоли до детективу. Втім, фантастика — поняття теж неоднорідне і легко може виявитися як бойовиком, так і тим самим детективом, однак «жах» — це апеляція передовсім до почуттів самого читача, а не до оболонки тексту. Поняття фантастичного легко вкладається у певні чіткі асоціації в голові читача. Поняття ж жаху, надто у розумінні цього слова Лавкрафтом, — цілковита невідомість, і, що головне, незрозумілість; слово Weird для опису подібного тексту пасує якнайкраще. А от з огляду на інструментарій, за допомогою якого Лавкрафт формує свої тексти, його творчість належить радше таки до так званого «темного фентезі».

Він легко використовує міфи і леґенди, які справді існують, однак цілковито змінює формат стосунків автора і читача із цими поняттями. Його міфотворення відбувається не у світі, цілком відмінному від нашого, а безпосередньо тут і зараз. Майже завжди автор безпосередньо розмовляє із читачем — через листи, щоденники, мемуари чи поліцейські свідчення, під які й стилізована левова частка його доробку. Лавкрафт любить ставитись до читача як до рівного — і тому в його оповідях немає класичного героя. З жахливим і надприродним стикається звичайна людина, яка має свої вади і — головне — вкрай обмежені можливості. Сама суть лавкрафтіанського жаху в тому, що вчинки персонажа не впливають (або майже не впливають) на глобальний перебіг подій. Лавкрафт відмовляється від конфлікту героя і ситуації, створюючи текст, у якому пересічна людина стає заручником цілком незвичайної ситуації. Нерідко участь персонажа у подіях є зумовленою наперед («Фестиваль»), але питання готовності персонажа до випробувань не постає взагалі. Лавкрафт поміщає людину далеко на периферії світових сил, не даючи їй жодного шансу на самостійне існування. Цей хід розташовує його творчість цілком осторонь ідеї паралельних світів, які іноді взаємопроникають. Наш світ — лише піщинка Всесвіту, і це основна ідея його міфологійних текстів. Людська віра — лише ілюзія, насправді бал правлять Інші Боги — Азатот, Йог-Сотот, Ньярлатотеп, Ктулху, — яким підкоряються всі істоти, шановані людиною як божественні, і які (що теж відповідає духу фантастичної літератури того періоду) мають позаземне, але не позасвітнє походження. Інші Боги — не боги у нашому розумінні, вони істоти з далеких зірок, і у Всесвіті є їм подібні, наприклад, розумні гриби Мі-Го з планети Юггот (цікаво, що дев’яту від Сонця планету Лавкрафт описав за кілька років до того, як учені офіційно відкрили Плутон). Учинки героїв мало впливають на світовий баланс, і навіть відносний щасливий фінал («Закинутий будинок») мало що змінює на глобальному тлі, як ми дізнаємося, скажімо, з повісті «У горах божевілля». Людина здатна хіба що підкоригувати власну долю — нерідко ціною психічного здоров’я, — але з перспективи Всесвіту її вчинки не мають жодного значення. Істоти, які населяють Всесвіт, співіснують одні з одними, співіснує з ними і людина. Вона просто цього не знає. Згадки є в кількох текстах, але тексти ці — заборонені.

Це й не дивно, з огляду на те, що Лавкрафт їх просто вигадав. Він узагалі майстер містифікації, а надто — поєднання містифікації з дійсністю. Нерідко він вдається до поєднання реальних містичних чи алхімічних текстів із вигаданими і навіть наводить з них цитати на «доказ» достовірності своїх історій. Зрозуміло, якщо тексти містиків чи алхіміків стосуються природної віри людини у потойбічне, то тексти