Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Лавкрафта формують це потойбічне у зручному для автора вигляді. Найвідомішим зразком такої містифікації, безумовно, є Некрономікон, авторства Абдулли (Абдула) Альхазреда. Питання про існування такого тексту настільки цікавило фанатів письменника (надто ж без можливості перевірити це через Інтернет), що спершу сам Лавкрафт, для посилення ілюзії, написав текст «Історія Некрономікона», а потім уже його шанувальники на підставі цитат і побіжних згадувань у текстах скомпілювали начебто саму книгу. Але оскільки справжню книгу треба десь зберігати, для цього було вигадано місто Аркхем, а в Аркхемі відкрито Міскатонікський університет. Саме його студентам найбільше не щастить на контакти із позасвіттям. Справжній жах, як справедливо вважав Лавкрафт, — той, у який ми віримо.

Насправді творчість Лавкрафта — це не тільки страхітливі оповіді і глобальний хтонічний жах з перспективи маленької людини. Серед його ранньої творчості трапляються як вочевидь навіяні По ґротески («Старий Вар’ят») і гумористичні пародії («Люба Ерменґард»), так і дещо інфантильні історії особистого ескапізму у «щасливе минуле» («Спогади про доктора Семюела Джонсона»). Та справжнім гріхом було б не згадати його «цикл снів», образи якого коливаються від сюрреалістичних притч («Білий корабель») до космогонічних образів («За стіною сну»), і які, власне, є візуалізаціями сновидінь самого автора. Проте, на пізніх етапах творчості Лавкрафт вдався до уніфікації цих текстів — ймовірно, цілком свідомої — в одне ціле із навіяною Говардом альтернативною історією Атлантиди, Стигії і авторських Сарнату та Ултара і, власне, з циклом Інших Богів. Таким чином виявляється, що Інші Боги правили у той період, коли Земля була ще молода, на тому витку історії, який передував нашому, зараз же вони відійшли геть або сплять. І кінець нашого світу настане тоді, коли — і цей образ Лавкрафтіани чи не найміцніше вкорінився у поп-культурі — зорі знову розташуються таким чином, що із підводного міста Рльєх підніметься Ктулху, і світ зануриться у хаос. Та поки ми з вами іще живі, зустріти Інших Богів можемо лише у сфері сну. Це цілком окремішній вимір, зі своєю географією і мешканцями, де на вершині Незнаного Кадату можна побачити Богів і дізнатися Істину. Щоправда, поки що це нікому не вдалося.

Вся ця міфологія і жанрова мішанина зробили Лавкрафта одним із найвідоміших і, водночас, як не парадоксально, — одним із найнезнаніших письменників сучасності. Загальновизнані жахи Кінга і Баркера підкоряються законам жанру, які Лавкрафт описав у своїй теоретичній праці «Надприродний жах у літературі», а численні ґротески і пародії сучасної культури навіяні його творчістю. Цікаво, що за мотивами Лавкрафта не знято практично жодного якісного фільму чи бодай фільму, який би здобув популярність. Сучасний Лавкрафт — це передовсім інтерпретація самого Лавкрафта, і не в останню чергу — проповідувана ним атмосфера невідомого.

Замість підсумків хочемо застерегти — Лавкрафт більш ніж присутній у кожному зі своїх текстів. Поборник тверезості, який, до того ж, жив під час «сухого закону», — і в його розумінні алкоголь не може довести до добра, як і наркотики. Він не втомлюється нагадувати про це у багатьох оповідях. У нього було вельми специфічне ставлення до міжстатевих стосунків, і феміністки втішаться, бо він не сексуалізує жінок. Він взагалі практично не використовує жіночих образів, окрім тих, які відверто позбавлені натяків на сексуальність. Типовий герой Лавкрафта — чоловік, який спілкується з чоловіками і з чоловіками ж вирішує чоловічі питання. Лавкрафт не надто любив голландські колоніальні громади, яких у рідному йому штаті Мен вистачало, — тож готуйтесь до інцестних виродків і деґенератів, якими рясніють деякі його твори. Лавкрафт жив у добу, коли у США процвітали расизм і нацизм (тоді це не вважалось поганим — sic!), його тексти просякнуті відвертим висміюванням і зневагою до нерозвинених племен, іспанців і негрів. Сьогодні ці деталі неабияк віднаджують деяких читачів із загостреним відчуттям історичної справедливості.

Лавкрафт дуже легко ділиться з читачем почуттями власних текстів. Ймовірно, йому теж було страшно.

Остап Українець

Катерина Дудка

Склеп

Sedibus ut saltem placidis in morte quiescam.

[1]

Верґілій

Зважаючи на обставини, які привели до мого перебування у божевільні, я розумію, що мої теперішнє становище викличе небезпідставні сумніви щодо достовірності моєї оповіді. Сумно, що внутрішній зір більшості людей занадто обмежений для того, щоб з увагою і розумінням ставитися до тих феноменів, які бачать і чують лише жменька людей, наділених надчутливістю, що лежить за межами звичного досвіду. Обдаровані глибокими знаннями люди розуміють, що не існує чіткого розмежування між реальним і нереальним; що всі речі надаються до сприйняття лише завдяки невловним індивідуальним фізичним і ментальним способам сприйняття, через які ми їх усвідомлюємо. Але прозаїчний матеріалізм більшості таврує безумством проблиски сприйняття надзвичайного, яке розриває рамки буденного досвіду.

Мене звати Джервас Дадлі, і ще з раннього дитинства я був мрійником і фантазером. Моє матеріальне становище було набагато вище за життєву необхідність, а сам я був геть далекий від звичних для мого оточення занять і розваг і завжди мешкав у вимірах за межами видимого світу. Мої дитинство і юність минули за читанням давніх і маловідомих книг і у блуканні полями і перелісками біля родового маєтку. Не думаю, що те, що я читав у тих книжках чи бачив у тих полях і перелісках, було абсолютно тим самим, що й для інших хлопців; а все ж мушу дещо сказати і про це, хоча розлога оповідь зможе хіба що підтвердити жорстокі наклепи на мій розум, які я іноді підслуховую з перешіптування мовчазних вартових, що мене оточують. Для мене важливо, не заглиблюючись у причини, розповісти про те, що сталося.

Я вже казав, що мешкав тоді десь далеко за межами видимого світу, але я не розповідав, що жив там самотою. На таке не здатна жодна людська істота, бо відсутність товариства живих неминуче приводить до товариства позбавлених життя речей або ж до товариства мертвих. Біля мого дому лежить самотній лісистий видолинок, у затінку якого я і проводив більшість часу: читаючи, думаючи, вигадуючи. На цих порослих мохом схилах я ще немовлям робив перші кроки, і довкола цих химерно викривлених дубів звивалися мої перші дитячі фантазії. Я добре знав дріад, що мешкали у тих деревах, і нерідко споглядав їхні дикі танці у тьмяному сяйві щербатого місяця, — але мені зараз не можна про це говорити. Я оповім лише про самотній склеп у найтемнішому чагарнику на схилі пагорба; про покинутий склеп роду Гайдів, старої і занепалої родини, останній з прямих нащадків якої вже покоївся у його темних глибинах за багато десятиліть до мого народження.

Той прихисток, про який я розповідаю, зроблений із давнього граніту, вимитого і знебарвленого віковими туманами і росами. Вкопана у схил споруда помітна тільки із входу. Важкою і непроникною кам’яною плитою висять на проржавілих залізних завісах двері, на диво неміцно скуті ланцюгами і навісними колодками, зробленими з несмаком, доволі типовим для стилю, якому нараховується півстоліття. Оселя роду, останки якого зараз тут спочивають, колись увінчувала пагорб, у який вкопано склеп, але її давно вже спопелив вогонь, що спалахнув від могутнього удару блискавки. Про ту опівнічну бурю, яка забрала із собою похмуру садибу, місцеві старожили іноді перемовлялися неголосним шепотом, упевнені, що то була кара небесна, і від того з роками лише посилилося моє