Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глухий удар, сигнал машин, крики людей і плач моїх дітей змушують мене різко обернутися і забути як дихати. Два ріжки морозива, які я купувала своїм малюкам, падають на землю.

- Господи! - кричу я і кидаюся до своїх крихіток.

Автомобіль на швидкості злетів з дороги і врізався в стовп. Усього за метр від моїх дітей. Їх прикрив собою якийсь чоловік, практично згріб в оберемок і повалив на землю. Вони злякано кричать і коли я падаю на коліна поруч із ними, одразу ж кидаються до мене, чіпляються за шию, плечі.

- Мамо, матусю! - пищать тоненькими переляканими голосочками і це для мене як ножем по серцю.

- Маленькі мої, хороші, - я плачу разом із ними, оглядаю дітей, але знаходжу лише кілька дрібних подряпин.

Мене всю трясе від страху. Якісь жалюгідні сантиметри і я могла втратити найцінніше у своєму житті через те, що якийсь ідіот не впорався з керуванням.

Люди навколо нас метушаться, хтось просить викликати швидку. Нарешті я знаходжу сили в собі підняти погляд на чоловіка, який врятував моїх діток. Він сидить на землі поруч із нами, біла сорочка в зелених плямах від трави, руки роздерті в кров.

- Дякую, - усе що встигаю видавити із себе, перш ніж побачити його обличчя.

Усередині мене все застигає, дихання рветься.

Я приголомшено дивлюся на батька своїх дітей і не можу повірити, що це не сон. Стільки разів уявляла нашу зустріч, а вийшло все по-іншому.

- Це ваші діти? - запитує, піднімаючись із землі. Обтрушує одяг, на мене дивиться байдуже. Ніби не впізнав. Або ж забув?.. 

А, може, це я помилилася? Усе ж минуло майже шість років відтоді, як ми востаннє бачилися, я могла забути, який він має вигляд, і сплутати його з іншим.

- Мої, - насилу видавлюю із себе, ковтаю клубок, що підступив до горла.

Двійнята все ще до мене притискаються і плачуть. Тремтять від переляку.

- Наглядайте за ними краще, - каже повчально, обертається назад, дивиться на машину, яка в стовп врізалася. - Ви самі тут?

- Із дітьми.

Він киває, немов щось для себе вирішує.

- Я піду дізнаюся, що там трапилося, цей ідіот ледве дітей не угробив. А ви поки що в моїй машині посидьте і оговтайтеся, - пропонує він.

Я хочу відмовитися, але Артур раптово бере Алінку на руки і йде до машини. Мені нічого не залишається, як піти за ним разом з Олежкою.

Його чорний позашляховик знаходиться всього за кілька метрів від місця події. Він відчиняє задні дверцята, допомагає забратися всередину Алінці.

- Я швидко, там вода є, не соромтеся. Можете поки що чоловікові зателефонувати, щоб за вами приїхав. Можливо, дітей варто показати лікарю, у дівчинки на лікті рана.

Він зачиняє дверцята, залишаючи мене разом із дітьми у вакуумі його автівки, просоченої знайомим ароматом парфумів, які доводять, що я не помилилася. Це Артур Золотарьов. Син олігарха і власника заводів по всій країні. Зокрема й у нашому містечку. Чоловік, з яким у мене був короткий службовий роман, і який поїхав, навіть не попрощавшись.

Всім привіт! Рада вітати вас у моїй новій історії! Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення!