Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Все було, як у тумані, ніби не можу відійти від довгого сну. Хоча чому ніби, я справді спала, але зовсім не звичайним сном.

Чашка кави поступово вносила свої корективи: голова думала краще, і зір ставав все чіткішим. Що я з собою зробила?

– Урос, ти де?

– Тут, – дух з’явився прямо на столі. Сьогодні він віддав перевагу вигляду лютого песика, мабуть відображав мій нікчемний настрій.

– І що ж нам тепер робити? Число сьогодні яке? – злякано запитала я.

– М-м-м, третє.

– Отже, до мого двадцятип’ятиріччя залишилося два місяці? – я із завмиранням серця подивилася на Уроса.

– Так, – твердо відповів він.

– Урос, а в мене є цей час? – задала я питання, що мучило мене.

– Арішка, твоя аура, як і раніше, як решето, магія витікає і резерв майже порожній.

– Це я й сама відчуваю… – зітхнула я.

Так було незвично відчувати майже порожній резерв, адже ще нещодавно я без магії і кроку ступити не могла, а тепер доводиться обмежувати себе в усьому.

– Думаю, місяця півтора-два ще протягнеш, але не більше, і лише тому, що ти сильна відьма. Інша б навіть зі стазису не вийшла, – приголомшив мене Урос. Йому теж не подобалася вся ця ситуація, але вибору ми не мали.

– Часу зовсім обмаль, – я встала і почала збиратися.

– Ти куди? – обурено засопів Хранитель.

– Мені ж ці дні треба щось їсти, за рік всі продукти пропали, – повідомила я. – Скажи, Уросе, скільки в тебе магії? Чи зможеш ще без підживлення?

– Протягну, ти про себе потурбуйся.

Не встигла я вийти за поріг свого будинку, як там мене вже чекали. І як тільки довідалися? Не інакше, як магічний дзвіночок десь біля будинку навісили. Потрібно буде перевірити.

– Аріє, ми так чекали твого повернення! – вигукнули хором чоловіки. – Де ти так довго пропадала? Ми вже вирішили, що ти нас назовсім покинула.

Назовсім? Це вони на що натякають?

– Я все-таки повернулася, – ухильно відповіла чоловікам.

Цих двох, які напрошувалися мені в наречені, я з великим задоволенням викреслила б зі свого життя! Наречені! Ірридо, навіщо ти так жорстоко з мене посміялася? Чому не вирішила сама, як мала. А тепер мені доводиться все брати в свої руки! І зважаючи на всі обставини, за ці два місяці, я не зможу знайти собі нового нареченого, тому доведеться вибирати з того, що є.

– Аріє, – почав Невіш. – Ми тут порадилися і вирішили, що більше не набридатимемо тобі своїми візитами. Навіщо тебе нервувати?

Яка хороша новина, і дивовижна злагодженість дій обох чоловіків, які трохи більше року тому готові були вбивати один одного.

– Тому ми склали шлюбні угоди, – продовжив Міртен. – Ти спокійно прочитаєш їх, подумаєш, і вибереш хто гідний більше стати твоїм чоловіком: мій син чи Невіш.

Мені простягли два стоси паперів. Важкі такі стоси.

– У тебе ж скоро день народження. Визначна дата. Тому пропоную призначити день весілля на друге число, за день до твого двадцятип’ятиріччя. Ніхто не залишиться у програші, – поспішив запевнити мене Невіш.

Звісно ніхто. На те вони й укладали ці договори, щоб якнайбільше собі відхопити від бідної мене.

– Все просто чудово, а якщо я захочу заручитися раніше зі своїм обраним?

Чоловіки такого питання точно не очікували, їхні обличчя витяглися з подиву і вони кілька хвилин мовчки дивилися один на одного.

– Ми будемо тільки раді, – першим прийшов до тями Міртен.

– Добре, і наостанок, хочу вам повідомити, що теж складу шлюбну угоду. Її і своє рішення я надішлю поштою.

Цього разу я ще більше здивувала чоловіків, оскільки щоб прийти до тями їм знадобилося хвилин десять.

– Аріє, ну навіщо ж так, – оговтався Невіш, наздоганяючи мене на шляху до селища.

– Це не обговорюється. Я приймаю це, – я вказали на листи у своїх руках, – ви приймаєте мою угоду, – приголомшила я чоловіків, і спокійно продовжила свій шлях.

Так, можливо я розважлива стерва, але й вони не пухнасті. Боюся навіть дивитися, яку ціну заломив кожен за цей вимушений шлюб. Вибрати одного? Та тут і вибирати нема з кого. Некромант, що не відбувся, і татко розумово відсталого синочка. І так, заміж мені доведеться вийти за цього самого синочка. Ірридо, ти несправедлива до мене. Ти заборгувала мені не тільки чоловіка, а й нормальне життя!

Ось у такому настрої я й пішла до селища. Пройшлась лавками і прикупила трохи продуктів: хліба, молока, яєць та овочів. Пройшлася селищем, озирнулася. За рік моєї відсутності тут нічого не змінилося. Ніхто не запитував, де я пропадала, хоч і впізнавали одразу. Як і раніше друзів у селищі я не маю, і не буду мати. Ніхто тут не любить відьом. І мене, відповідно, теж. Дізнайся вони, що в мене немає магії, то одразу затягли б на багаття, і я не перебільшую. Так, незважаючи на те, що середньовіччя давно залишилося позаду, і ми живемо у вік технології та магії, магію ніхто з них так і не визнав. І якщо інших магів вони ще згодні були терпіти поміж себе, то відьом на дух не переносили. І для таких як я вони завжди готові провести обряд очищення вогнем. Місцеві вже давно прагнули провести наді мною такий ритуал, ще з часів зникнення моїх батьків. Врятувала мене лише магія. Мій сильний дар, дав мені можливість відстояти своє життя, щоправда, ціною кількох інших. Але я ні про що не шкодую, кожен отримує по заслугах. Після показового «виступу» мені дали спокій. Тоді я винесла головний урок життя: ніколи не показувати своєї слабкості.