Читати книгу - "Лиси теж полюбляють гратися, Ангеліна Александренко"

Лагідні промінчики сонця доторкнутися до мого хутра крізь вхід нори, де є спала. Вже світанок, тож пора прокидатися та йти на полювання. Я потягнулась, витягуючи лапки за межі моєї нори, та вони солодко затремтіли. Встала на лапи та прогнула спину, щоб трошки розім’ятися після сну. Настрій зранку був гарним, а почуття, що знайду сьогодні щось смачненьке, не покидало мене.

Я вийшла з нори та втягнула у себе аромат повітря відшукуючи той самий запах здобичі. У ранковому лісі пахло свіжістю. Доносився спів птахів, які в цей раз не дратували мене. Вчора я спіймала велику курку, тож ситий, звечора, живіт підіймав мені настрій. Але настав новий день, треба йти на полювання. На дворі вже рання осінь, варто запасатися їжею.

Я ще раз вдихнула запахи навкруги у пошуках здобичі, обрала сторону в яку піду та, неспішними кроками, попрямувала по лісу. Мох та трава були все ще покриті росою. Подушечкам на лапах було не зовсім приємно, але я звикла. Навкруги так багато різних запахів та звуків, а я йшла за конкретною ціллю. Чула цей запах, який врізався мені у носа, та не могла зупинитися. В якусь мить, не стримавшись, побігла, щосили, вперед, щоб дістатися своєї здобичі якомога швидше.

Вітер, наче вода, яка освіжає, проходив крізь моє хутро. Відчуття польоту, відчуття свободи, відчуття єднання з моментом. Я бігла вперед за запахом, оминаючи кущі та дерева. Мені подобалося бігти, до останнього моменту до стовбура та в останню мить ловко повертати вбік, оминаючи його. Цей біг давав мені розуміння своєї сили та спритності.

Манливий аромат був вже зовсім поряд. Мені побачилась вдалині, за високими деревами, галявина, осяяна сонячним світлом. Сповільнивши кроки, я наблизилась до кущів біля галявини та зайняла зручне місце, в якому мені відкривався гарний вигляд, а я сама, вже лишуся непомітною.

Прямо переді мною було велике поле, засіяне рівним зеленим газоном. По ньому ходили люди з якимись палицями у руках, іноді вдаряли цими палицями по маленькому м’ячику. Дехто переміщався на якихось невеликих самохідних машинах. Цікаво, і що за запах вів мене сюди? Я почала роздивлятися усе навкруги, уважно слідкуючи за манливим ароматом. Очі розширилися і я побачила. Побачила свою здобич, яка була зовсім поряд. Лишилося дочекатися моменту, коли людей не буде поблизу, а моя здобич лишиться одна. Я зайняла зручне положення, залишаючись у готовності до різкого стрибка та стала чекати.

Люди ходили зі сторони в сторону, іноді били палицями по м’ячику та голосно розмовляли. Тут було багато їжі, яка своїми ароматами трохи плутала мене та відволікала.

— А що ти тут робиш? — почувся позаду незнайомий мені голос.

Я підняла вуха і немов блискавка повернулась до того, хто потурбував мене, показавши свої ікла. Як я могла не почути наближання когось? Переді мною стояло кошеня, маленьке та зовсім не налякане моїм вискалом. Спочатку промайнула думка напасти на кошеня, щоб воно не заважало мені, але люди близько, вони почують нас і здобич піде. От халепа.

— Йди звідси! — процідила крізь зуби не зводячи погляду з гостя.

— Я тобі заважаю? — кошеня нахилило голову на один бік і уважно подивилося на мене.

— Так! — злегка загарчала.

— Тоді я просто посиджу у стороні та поспостерігаю. Я не буду заважати! Чесно-чесно!

— Дідько…

Відганяти кошеня часу у мене немає, треба уважно вичікувати здобич, допоки не з’явиться влучний момент для нападу. Тож нехай сидить, головне, щоб не заважало. Я зайняла зручне положення, притиснула вуха назад і почала вичікувати.

— Ти на полюванні? — пошепки запитало кошеня, а я у відповідь, тільки зі злістю махнула хвостом. — Круто! Ти ж лисиця? А я кішка.

Тиша знову повисла над нами, але ненадовго. Хоч кошеня і сиділо тихенько у стороні, але мовчати воно явно не вміло.

— А на яку здобич ти чекаєш? Мовчиш? Ой точно, я заважаю тобі. Вибач. Просто я не бачу ніякої здобичі, окрім людей, які грають у гольф.

— Гольф? — це було нове для мене слово, якого я раніше ніколи не чула.

Кошеня дуже зраділо тому, що отримало відповідь від мене та стало корисним:

— Так, вони грають у гольф! Я тут живу поряд у будиночку з моєю людиною. Вона звичайно має свої недоліки, але я все одно її люблю. Коли вона зранку йде на роботу, мені стає сумно, тому я вибираюся через відкрите на провітрювання вікно і ходжу гуляти. Цей гольф-клуб зовсім поряд з моїм домом, тому сюди й приходжу. А у ліс я боюсь заходити, там страшно. А ти живеш у лісі? — Я тільки фиркнула у відповідь не повертаючи до кошеняти голову, яке сиділо позаду мене. — А тобі не страшно? Хоча чого тобі буде страшно, якщо тебе саму усі бояться? Все вірно. Ой, а ти мене не з’їси? — Я різко повернула голову на кошеня, примружила очі та вишкірилася. — Ні, точно не з'їси. Хоч ти й показуєш мені свої ікла, а очі все одно у тебе добрі. Тобі теж сумно?

Я стиснула зуби ще сильніше. Кошеня починало дратувати. Намагаючись уважно слідкувати за здобиччю, я все одно відволікалась на цю балакучу.

— А ну тихо! — не стрималась і здається загарчала.

— Ну чого ти? Я ж подружитися хочу. Ой, я заважаю! Вибач, все, мовчу!

Кошеня тихенько підповзло до мене та зайняло напівлежачу позу, повторюючи за мною. Добре, нехай сидить, головне, щоб більше не заважало мені. Здобич була вже недалеко, ще трохи і я зможу зробити стрибок до неї. Головне дочекатися правильного моменту та зробити все за мінімальну кількість рухів. Здобич була поряд, лишалося ще трохи й вона буде моєю. Хвостик завиляв від передчуття довгоочікуваної нагороди. Люди забрали свої блискучі палиці, сіли у самохідну невеличку машину та поїхали. Близько, вони ще близько. Чекаю. Вперед!

Притиснула вуха назад. Очі округлилися. Стрибок, ще стрибок. Я біля здобичі. Схопила іклами, розворот і за два стрибки добралась назад до куща. Швиденько побігла вперед ховаючись від очей, які раптом могли мене побачити.

Добравшись до більш безпечного місця, випустила із рота здобич на м’який мох і з насолодою подивилась на неї. Ось вона – моя нагорода за полювання! Яка вона біленька, кругленька і тепер тільки моя!