Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Теплі історії в конвертах

Переднє слово

Листи, поштівки, записки, повідомлення — скільки було їх написано, відправлено, отримано, прочитано, загублено, знайдено? Століття обмінів посланнями, зізнаннями, привітаннями — скільки історій, доль, життів умістилося в шелесті пергаментів і конвертів, у «живих» та електронних поштових скриньках, у каліграфічно виведених літерах і лаконічних друкованих шрифтах?

Кожен із нас, так чи інак, долучився до цього незліченного сонму маленьких і великих історій: щодня відправляючи повідомлення, щороку підписуючи листівки, зберігаючи стоси зворушливих послань у взуттєвій коробці... Чи не в кожній країні є магічний закон про «таємницю листування». Заради листування без меж людство навіть створило кілька нових мов: есперанто, інтерлінгва, ідо. А знаєте, смак чого, окрім цукру й солі, відомий мільярдам людей? Смак клею на конвертах.

У цій книзі зібрано історії листування і про листування. Серед них ви знайдете ніжні чи розпачливі зізнання в почуттях, таємниці, що зринули з минулого, подорожні нотатки, найважливіші звістки, настанови, розповіді, мрії. Але ця книга є не просто збіркою оповідань про листування — це спроба поглянути на різні часточки нашого життя, що знайшли собі прихисток у поштових конвертах: кохання, родина, дружба, краса світу, жахіття війни... І неважливо, чи цей конверт віддруковано на паперовій фабриці та прикрашено екзотичним штемпелем, чи це просто крихітний символ на екрані мобільного, залишається тільки відкрити його й дізнатися історію...

Олександра Орлова

Слава Світова. Диво на замовлення

У переддень Святого Валентина Ліна сиділа вдома за столом, похнюпивши голову, і обводила ручкою мокрі плями від сліз, що рясно скапували з її щік просто на сторінки потаємного щоденника. На білому аркуші паперу з’являлися чудернацькі фігурки, схожі чи то на космічні квіти, чи то на дивакуваті сніжинки. Ліна не любила День Святого Валентина. Просто не любила й усе. Крапка. Можливо, якби вона отримувала десятки маленьких конвертиків із романтичними меседжами, як більшість її одногрупниць, то змінила б свою думку. Імовірно, якби Ліна за останні кілька років хоч раз провела це свято не на самоті, а в компанії симпатичного кавалера, вона точно не була би такою критичною. Але з року в рік ситуація повторювалася: Ліна страждала від самотності, найромантичніші листи з університетської Love Post Office діставалися кому завгодно, тільки не їй, а кавалери, здавалося, узагалі не знали про існування дівчини.

Хвиля нових страждань-переживань підкотила до горла, і, голосно сьорбнувши носом, Ліна знову розплакалася. Раптом стала швидко щось записувати, немов під диктовку. Слова, фрази, речення лилися з неї — щоденник приймав усе. Залишивши свою сповідь сторінкам, Ліна сховала зошит до шухлядки. Натомість сіла читати конспект із літературознавства. Романтика романтикою, а навчання ніхто не відміняв. Навіть у День Святого Валентина. Поки вона мовчки читала, занурившись у стилістичні фігури, десь нагорі, посеред Чумацького шляху та зірок, лунало знаками окликів її бажання, записане в емоційному пориві: «Я хочу дива! Я так хочу дива!»

Будильник брутально увірвався до її сновидінь. Ліна розплющила одне око і спробувала роздивитися в напівтемряві кімнати календар. Точніше, сьогоднішню дату. Учора вона так щиро бажала дива, що нині вранці прийшла впевненість: воно таки трапилося! — і Ліна прокинулася 15 лютого, чарівним чином залишивши День Святого Валентина позаду. Але ж ні. Так не буває. Число -14-те. Валентинів день у всій красі! Не хотілося вибиратися з під теплої ковдри, та сьогодні нова дисципліна — естетика, треба йти. Та й літературознавство вона вчора не дарма вчила.

Ліна швидко вскочила у свої улюблені потерті джинси, зверху одягла теплий флісовий худі, а волосся зв’язала у товстий вузол. Нема до кого виряджатися. Швидко випила кави і, загорнувшись у теплу куртку жовтогарячого кольору та закинувши за спину наплічник, вискочила з дому. За кілька хвилин її чобітки уже залишали на снігу перші сліди. «Може, у когось сьогодні й романтичний настрій, а я йду вчитися», — утішала себе науковими думками Ліна, ховаючи голу шию. З дому вилітала поспіхом і забула ша-лик, тепер доведеться мерзнути.

На автобусній зупинці не було людно. Чи всі ще спали, а чи готували романтичні сніданки разом із кавою в постіль своїм коханим? Минуло десять хвилин, а потім ще п’ятнадцять — ні автобуса, ні маршрутки чомусь не було. «Прекрасно! — іронізувала Ліна, переминаючись із ноги на ногу від холоду. — У всіх романтичний сніданок, одна я тут стою, мерзну, доїхати на пари не можу, ще й шалик удома залишила!»

Несподівано просто біля неї загальмував величезний позашля-ховик чорного кольору.

Ліна сторожко глянула на автомонстра, на затемнене скло, а в думках уже пропливали обличчя-фотороботи зі служби кримінальних новин.

Двері з боку пасажира відчинилися, і Ліна, на свій подив, побачила за кермом доброзичливого сивенького дідуся з вусами. Такі ще вигулюють своїх такс у парку, чи грають із друзями в шахи, або по телевізору розповідають казки «На добраніч, діти!», або читають лекції в університеті. Та вже точно не роз’їжджають містом за кермом величезного позашляховика, який коштує стільки, що їхніх п’ятсот пенсій забракне, аби такий купити.

— Панянко, бачу, ви добряче змерзли. Сідайте, я вас трішки підвезу! — бадьоро запросив дівчину старенький.

— А звідки ви знаєте, куди я їду і що нам із вами по дорозі? — обережно уточнила Ліна.

Дідусь усміхнувся й відповів запитанням на запитання:

— Студентка іноземної філології?

— А звідки ви?.. — почала було знову дівчина.

— Звідки знаю? Та за стільки років став спостережливим і навчився робити блискучі висновки. То як, сідаєте? Бо в університет запізнимося!

Ліна кілька секунд вагалася, переборюючи в собі якісь перестороги, забобони і страхи.

— А ви точно не маніяк? — перепитала контрольним уточню-вальним.

— Ні, заради Бога!

Ця дідусева репліка прозвучала дуже переконливо, тому Ліна зробила крок уперед і вже за мить мостилася на переднє сидіння. Там лежав великий чорний портфель, тому дівчині довелося трішки його посунути, зрештою, роззирнувшись навколо та не знайшовши місця, де його покласти, Ліна вирішила залишити його в себе на колінах, примостивши наплічник біля ніг.

Автівка газонула що є сили. Рвонула з місця у стилі найпопуляр-ніших американських екшенів, викидаючи з-під коліс бризки мокрого снігу. Здивовано округливши очі, дівчина повернула голову до старенького. Той винувато втягнув голову в плечі й покосився на неї:

— Перепрошую... Ці сучасні монстри з їхніми круїз-контроля-ми та