Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

коробками-автомат. Я в онука машину взяв, бо поспішав. Я, узагалі-то, на велосипеді люблю їздити. Але ж не взимку! — хихикнув сивочолий і підморгнув Ліні. — Так і до переломів шиї можна доїздитися! А моя красуня третій місяць у гаражі стоїть, ніяк не можу зрозуміти: карбюратор чи олива тече. Онук каже, що займеться тюнінгом, і тоді вона літатиме, як справжня чайка!

Ліна зачудовано дивилася на свого дивного співрозмовника.

— Хто ви? — поцікавилася.

— Я? Валентин! — бадьоро оголосив дідусь.

— Ви жартуєте? — ошелешено розвернулася до старенького Ліна.

— Чому? Я — Валентин, — гордо озвучив той і додав: — Никифорович.

Ліна кліпнула раз. Ще раз.

— Ви ще прізвища мого не чули! Чекайте, чекайте! — розсміявся дідок.

— Я вже навіть боюся питати, — не відводячи очей від чудернацького дідуся, промовила дівчина.

— Святий.

— Прошу?

Ліні здалося, що вона не те почула.

— Моє прізвище — Святий! Ха-ха-ха! — розсміявся Валентин Никифорович добродушно. — Я ж казав, що ви здивуєтеся.

— Валентин Святий?.. Святий Валентин?! — здивуванню Ліни не було меж.

— І так і так буде правильно! Ще й свято таке сьогодні! Ану ж, загадуйте ваше бажання!

— Ви жартуєте? — ще раз, немов заведена повторила Ліна. — Та я ненавиджу це свято!

— Це ж чому? Що воно вам такого поганого зробило? — поцікавився пан Валентин.

— Нічого. У тому-то й справа, що нічого. Ні хорошого, ні поганого не зробило. Ні-чо-го! — буркнула Ліна та відвернулася до вікна.

Валентин Никифорович крадькома глипнув на дівчину й усміхнувся самими лишень кутиками вуст.

— Дозвольте запитаю?

— Питайте вже, — стенула плечима Ліна.

— Ви вірите в кохання?

Просто дивина якась сьогодні! Ліна сидить у величезному чорному позашляховику поруч із сивочолим старцем, якого звати Святий Валентин, і він запитує в неї про кохання. Якийсь сюр, чесне слово!

— А ви самі вірите? — із викликом запитала у відповідь.

— Вірю! — твердо, не вагаючись, промовив той. — Що, думаєте, такий старий, а ще в казки вірить? — усміхнувся Валентин Никифорович дівчині. — У вас на колінах лежить мій портфель, прошу, відкрийте його, там у боковій кишеньці є лист, — попросив старенький.

Ліна невпевнено глянула спочатку на блискучий чорний портфель, а потім на Валентина Никифоровича.

— Відкривайте, відкривайте, сміливіше! Я вас прошу, у боковій кишеньці, там.

Дівчина відклала свої рукавички на панель авто і, обережно клацнувши застібкою, відкрила портфель. Велика кількість паперів, зошитів, кілька книг... Ось і кишенька. Ліна повільно дістала звідти невеличкий світлий конверт — по тому, якими затертими були його кутики, було видно, що конверт брали до рук часто. І перечитували.

— Ось, прошу, — Ліна простягла лист Валентинові Никифоровичу.

— О, дякую, я хочу, аби ви прочитали його.

— Але ж то особисте, ваше, — питально звела брови дівчина.

— Так, утім, я наполягаю. Я хочу, аби ви прочитали. То останній лист від моєї дружини. Вона так любила писати мені листи! А я. Я так любив її! І так несподівано втратив.

Автівка-позашляховик зупинилася на червоне світло. Сивий Валентин Никифорович міцно тримав кермо, а погляд його блукав десь далеко, у минулому. Ліна уважно дивилася на співрозмовника й боялася сполохати його сповідь. Але чоловік мовчав. Тож дівчина обережно відкрила конверт і дістала звідти лист. Відчуття були дивними: їй одночасно було і цікаво, і трішки лячно. Не щодня хтось дозволяє тобі підгледіти, немов крізь шпарину, своє особисте життя. А листи для Ліни завжди були потаємним, глибоко особистим світом, замкненим на великий замок від сторонніх очей. І ось тепер цей дивний дідусь просто так дозволяє їй прочитати. Дозволяє їй зазирнути до його світу. Дівчина схвильовано розгорнула білий аркуш, складений удвоє, і, уважно вдивляючись у красивий жіночий почерк, почала читати:

«Моєму дорогому Лицарю Світла.

Валентине, любий!

Я поклала тобі в бокову кишеньку кілька шоколадних цукерок «Кара-Кум» і цього маленького листа. Нехай твій сьогоднішній день буде легким, продуктивним і з присмаком шоколаду. Мабуть, я таки неправильна дружина, адже я мала б натомість покласти тобі м’ятні льодяники від кашлю — ти сопів цілу ніч, як паротяг, а зранку страшенно бухикав на балконі, — треба тобі кидати оті тютюнові витребеньки! Можливо, ти читатимеш цього листа на перерві, а можливо, перед засіданням кафедри. Я так давно не писала тобі — ти ж знаєш, романтичні листи — моя слабкість! Діти казали, що приїдуть у гості в суботу. Я надумала зготувати індичку з пряними овочами і твій улюблений лимонний пиріг. Завжди тішуся, коли дістаю свою білу скатертину, сервірую стіл не лише на двох нас, а на усіх-усіх. У домі веселий гомін, і ми з тобою тоді такі щасливі! А пам’ятаєш, як ти вперше прийшов до нас додому на вечерю знайомитися з батьками? Де то подівся твій гонор самовпевненого красунчика? Від одного погляду мами в тебе тоді тремтіли коліна! На тобі був зворушливий твідовий піджак і краватка, а я довго вибирала сукенку, дуже хотіла сподобатися тобі того вечора.

Любий мій, ми так і не поїхали в пустелю Кара-Кум, але ми можемо дозволити собі келих червоного вина та кілограм шоколадних цукерок натомість. А ще — у нас чудові діти, і внуки, якими можна тільки пишатися. Мені сьогодні снився тривожний сон, проте я прокинулася поруч із тобою, тож мені відразу стало спокійно. Стільки років, стільки ран-ків разом! Я ностальгую, я надто романтична сьогодні! Будь ласка, купи яблук, як ітимеш додому, завтра зранку спечу духмяну шарлотку нам до чаю. Ця осінь мусить пахнути яблуками, дощами і щастям!

Після обіду здибаюся з Ніною, вона має для мене якісь новини, ми можемо засидітися за келихом хересу й балачками, та я планую встигнути додому вчасно, аби почастувати тебе