Читати книгу - "Віруня, Ясна Приведа"

Влодко

За вікном потроху смеркалося. На краю небосхилу червоніло незаймане сонце. Здіймався вітер. Через відкрите вікно зазирав до квартири.  

Віруня читала книгу. Про любов. Нерозділену. Героїня плакала через розділ. Чекала свого принца, а тому на все не вистачало сили та часу. Її тонкі пальці гортали сторінки, але насправді вона вже й не читала. Хотілося спати. Забутися.

Запах свіжості нагнав спогади. Думки полинула у часи дитинства, де від бігу в роті був солений смак, а волосся здавалося віттям дерева. 
Тріпотіло за плечима, наче стримувало швидку ходу життя. Де їли аґрус ще зеленим і обов’язково із сіллю. А в баби Стефки були найсоковитіші груші у світі. Їх можна було зірвати тихцем, аби стара не побачила та не влупила тобі палицею по плечах. А везунчикам - щастило знайти їх спілі, тілько що впавші із дерева, по сей бік плоту, стерти пилюку до суконки чи штанів і смакувати!!! 
Потому - витирати липкі пальці слиною, аби не йти додому мити руки.

Недарма Влодко, той що мешкав на горбі, назвав її Вітрогоном. Ніхто на вулиці не бігав швидше Віруні. Ніхто. Багато дітей їй завидували, але далі діло не йшло, не кепкували, не давали образливих прзізвисьок, боялися його.

Одного разу, Руслан, однокласник Віруні, у школі жартома почав називати її та Влодка, женіх та нєвєста і ще там, звісно добавив те, чого не було, до того, що бачив - Влодко потайки поцілував Віруні коси, коли вони вдвох виграли якесь змагання по бігу в парі на вулиці:

— Влодко та Вірка, жєніх та нєвєста, тілітілітєста! - молов скоромовкою увесь день.

За кілька тижнів, Руслан при всіх, що зібралися тим вечором, вибачився, за образи.

— Вір, чуєш… Пробач, я не подумав, не хотів, - зиркав з-під лоба Русля. 
— Більше не буду! Чесне слово! - голос почав видавати тремтіння.

Віруня йому пробачила, але відтоді була з ним насторожі. Руслан, як на хлопця, був надто солодким, як той ангелик з відкритки на Рідзво, але мав брехливу натуру, мінливий характер і не вмів дружити довго. Нині - клявся, що твій друг, а назавтра - чорти плутали, будував проти тебе гори пліток і розтавляв сіті пасток.

Влодко був чи не найстаршим серед них. Приходив з міста до бабці на літо, був справедливим та розважливим, не тріплом, тому його слухали всі - малі та середні. Умів розсудити по правді, що б там не коїлося серед дітлашні.
Хлопчина був високого зросту, кремезний. Чорна смоляна чуприна накривала мудре і високе чоло, а синіші за небо очі, віддавали якоюсь певністю та закутували глибиною. Поряд з ним було так спокійно. Поза тим, Влодко ще й був дуже сильним - на витягнутій руці міг втримувати по 3-4 гамнярів, але жодного разу не завдав шкоди нікому.

Сусіди пліткували, що Влодко був байстрюком, а теперішній чоловік його матері Гальки, не його батько, хоч хлопець і кликав його змалечку татом.

Галька «залетіла» у гуртожитку, коли вчилася в училищі на кравчиню. Щоби не позоритися перед людьми вийшла заміж за мізерного, у півразу меншого та в двічі старшого від себе Петра, старого кавалєра. Не дивно, що до неї клеїлися чоловіки - статна, висока, з русявим довгим волоссям до поясу, яке переливалося золотом на сонці, з тілом, наче виточеним найкращим майстром світу та лицем для Голівуду, дівчина наче магніт, притягувала їх до себе. Тонка талія, оливкова шкіра, навіть у простій ситцевій суконці у дрібні квіточки, дівчина виглядала завжди велично, випромінювала якусь невідому енергію справжності.

Вибрала, звісно, як то бува у молодих та довірливих, того, що найбільше засипав компліментами. Чоловік, як потім вияснилося, був просте брехло, та й ще одруженим. Казали, що мама Гальки чи то його прокляла, чи зробила йому порчу. Була ж відьмою. Галька, згодом, й заплатила за те втридорого - жила з пияком та нелюбом, він її товк час від часу, пригадував чого він її взяв, хоч сам не вартий був її мізинця. Брутальне ледащо, одним словом.

Через пару років по весіллю Петро почав пити. Галька терпіла довго, Влотко встидався свого тата пияка, час від часу підбирав його коло дороги в канаві, вів додому, аби ніхто не бачив, ховав очі в землю, як зустрічав когось знайомого.

Коли бабця Влодка, Явдоха, померла, то її хату продали першому покупцю, аби що-небудь взяти за розруху-мазанку та не відлякати подальшого успіху в житті. Продали разом зі всім, навіть із псом Циганом, який вірно охороняв подвір’я від незваних гостей. Явдоха не змогла передати свій дар нікому, бо робила і добре, і зле, але другого - більше. Не знайшла ученицю, а Галька була їй засвітла душа, тому ніби й мучилася при смерті дуже. Не раз Явдоха сабанила на подвір’ї.

— Де ти взялася на мою голову! Правильна, як образи на стіні!

Так казали люди. Віруня в тому мало розумілася. Мала була.

Відтоді ніхто на вулиці більше про хлопця й не чув. Жив у місті. Виріс, а на літо вже не було до кого приходити.

Десь років через двадцять, бабця Віруні повідала, що Влодко став успішним бізнесменом. Петро помер від білої гарячки, Галька вийшла вдруге заміж по любові, а Влодко таки знайшов свого справжнього батька. Він був послом Польщі, а тоді в часи молодості пропонував Гальці заміж, але вона боялася гніву і вдачі Явдохи, щоби покинути рідну землю та поїхати в іншу країну. Тому й вигадала удаваного кавалєра, щоб відести біду від свого коханого. 
Ніякий Влодко не байстрюк, бо був зачатий від великої любові.

Влодко допоміг матері відкрити власне ательє з магазином, і Галька стала нарешті дизайнером. Справжнім.

Віруня не розуміла, чому їй пригадався Влодко. Можливо, що вона ніколи більше  в житті не мала поруч себе людини, біля котрої їй було так спокійно, як тоді.

За вікном майже стемніло. Вогні стихлого міста, через шибки, ледве торкалися весільної сукні, яку жінка так і не оділа в ту суботу. 
Незграбно лежала, покинута, на кріслі. Тижні минали, Віруні не хотілося вертатися до тих подій, пояснень, чому вона передумала йти до вінця. Не хотілося, але воно приходило саме. Роз’ятрувало душу, але водночас десь в глибині відчувала, що зробила вірно - жити з нелюбом, то не на один день, то на все життя. Певно ота Гальчина історія прийшла на часі.