Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

— Цвітано Валеріївно, ви хоч розумієте, про, що просите мене? — обурено й з цілковитим невдоволенням, питає мене жінка навпроти.

Вона без сумніву права у своєму зауваженні та й невдоволенні. Але приїхавши сюди зі столиці, я відступати наміру не маю. Проходжуся по жінці поглядом. Їй точно під шістдесят. Волосся вифарбуване у темно-каштановий відтінок. На жінці одягнений костюм кольору марсала, що складається з довгої спідниці та піджака. На ногах туфельки на низькому каблучку. В загальному — стильно та вишукано. Вона цілком відповідає вимогам завідувачки фортеці, але її категоричність страшенно дратує мене.

— Алефтино Степанівно, це просто журналістське розслідування. І зрештою я археолог-історик за освітою. — наводжу не мало важливий факт.

— Ну той, що? — фиркає жінка. — За останні пів року у музеї сталися жахливі події. Під час екскурсії зник відомий бізнесмен, Оксен Сафін. Ви в курсі про це? — Неоднозначно питає завідувачка, та зухвало доповнює свою розповідь. — А він взагалі-то, заявляв, що є спадкоємцем золота, яке заховане у водах Смотрича. І начебто належить йому по праву, як нащадку султана Махмеда IV. І, що? — Зверхньо запитує жінка і так само відповідає. — Ось уже пів року, як цей нащадок пропав безвісти. — Завідувачка замовкає, змінившись на обличчі, і ледь не плаче. — Через нього наш Євген Павлович пішов зі життя.

Жінка знову витримує паузу, дивиться кудись невидючим поглядом. А через кілька секунд розвернувшись йде до аркоподібного вікна.

— Чому через нього? — з повним нерозумінням цікавлюся я. — Ви впевнені, що саме бізнесмен винен у смерті цього чоловіка?

Завідувачка різко розвертається, й невдоволено дивиться на мене.

— Послухайте, Цвітано, просто йдіть звідси. Не ставте дурних запитань.

— Алефтино Степанівно, піти я ще встигну, але перш ніж піти, — я хочу пояснень. І я як журналіст маю на них право...

Жінка на мить закриває очі та важко зітхає, і я користуючись моментом питаю.

— Хто такий — Євген Павлович?

— Мій попередник, — тихо видавлює жінка. — Він був світлою, і дуже чуйною людиною... Але коли зник цей самовпевнений бовдур, який два тижні штурмував фортецю, — серце бідолашного Євгена Павловича не витримало... — Завідувачка змахує сльози, і тамує свій біль. Хоча емоції вирують на її обличчі.

Я нервово ковтаю, шкода жінку, але поки страху я не відчуваю. Хоча й зникнення цього бізнесмена видається мені дивним. Я перечитала всі статті, навіть інтерв’ю з дідусем бізнесмена подивилася, і справді заплуталася. Бо кожна стаття, яка стосувалася Оксена Сафіна, видавалася мені прикрашена міфічністю та вигаданими історіями. І це все більше скидалося на ахінею, ніж на реальні факти. Саме тому, я вирішила провести власне розслідування. Та й загалом написати статтю про Кам’янець-подільську фортецю збиралася вже давно. Тож зараз вирішила поєднати приємне з корисним.

— Алефтино Степанівно, мені дуже шкода вашого попередника, але ж ви не можете мені заборонити екскурсію фортецею. І написати про неї хорошу статтю. Це ж послугує рекламою, і сто відсотків приверне увагу туристів, як вітчизняних, так і закордонних...

— Авжеж, приверне..! — фиркає жінка. — Фортеця зараз балансує між закриттям та виставленням на аукціон. Очільники громади відмовляються утримувати її надалі. У фортеці негайно потрібні реконструкції основних стін, а на державному балансі таких коштів немає. Ото доки Юджин, піклувався про ці володіння, оббивав усі пороги, доти й нам надходили хоч якісь кошти. А тепер, що... — жінка схлипує.

— Хто такий — Юджин? — Зводжу брови разом я, бо щось заплуталася у розповідях завідувачки.

— Це ж наш Євген Павлович, — шморгає носом жінка та витирає сльози.

— Він, що теж нащадок одного з османів? — Здивовано цікавлюся.

— У восьмому поколінні.

Я такою відповіддю збентежена. Але чи можна вірити оцим сумнівним фактам. Одні предки у фортеці.

 Цікаво, що вони усі шукають у цих мурах? Залишаю це запитання без відповіді, бо щось тут не сходиться.

— Алефтино Степанівно, предки, нащадки це все зрозуміло, але ця фортеця — це сьоме диво України. Як можна не підтримувати його?

— Цвітано Валеріївно, для реконструкції, реставрації та збереження цілісності фортеці, потрібні чималі кошти. Ми вже намагалися залучати меценатів, та на жаль, охочих не багато, і їхні вкладення мізерні. — жінка зітхає та додає. — Якби це прикро не звучало, наша історія та культура відходить на задній план, адже потрібно розвивати майбутнє. — Жінка знизує плечима.

Розумію, що саме через байдужість, не тільки у нас, а й у світі розвалюється чимало архітектурно-історичних пам’яток.

— А якщо меценати все ж не знайдуться, що буде з фортецею? — цікавлюся.

— Знаєте, дитино, ми всі молимось, аби хтось таки взявся опікуватися фортецею, бо не важливо де вона знаходитиметься, у державній власності чи у приватній, — головне підтримувати її.

Ми солідно відхилилися від теми. Я згодна з жінкою, фортецю без сумнівів потрібно підтримувати, а вона чималенька. Тож я не впевнена, що охочих знайдеться багато.

— Алефтино Степанівно! — кличу замислену жінку, і коли вона переводить погляд на мене, знову прошу. — Дозвольте мені провести власне розслідування, пов’язане зі зникненням Оксена Сафіна...

— Цвітано, ви ще зовсім юна... — З благанням дивиться на мене жінка. — Навіщо вам це все? Ви навіть не уявляєте з чим матимете справу. Фортеця кишить пастками. Тут небезпечно.

— Алефтино Степанівно, розкажіть мені все, що знаєте. — Наполегливо прошу жінку, бо я налаштована рішуче. Сумніваюся, що вигадані казки персоналу про фортецю, зможуть мене зупинити, але для переконливості додаю. — І якщо ви зможете мене переконати в протилежному, то я повернуся туди звідки приїхала...

— Гаразд! — сухо погоджується жінка. — Але приходьте завтра, після дев’ятої. Я проведу для вас екскурсію, і заодно все розповім.

ЄС!

Вигукую в душі, та зовні стараюся вдавати незворушність.