Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

Лін дивилася на маленького сивого чоловіка, голову якого вінчала «повсякденна», чи то пак легка, корона, і намагалася запевнити себе, що не зійшла з розуму. Так, вона бачила неабияк постарілого імператора, чула його голос, уловлювала давно призабуті інтонації, але це не могло бути реальністю!

Той правитель поводився зовсім по-іншому, і він не міг змінитися. Хоча б тому, що поголос такі зміни розносить країною миттю. Тоді що? Раптове помутніння свідомості? Роздвоєння особистості? Магія? Чи просто гра… Але з якою метою? Ні, імператор не грав! Ненависть не приховаєш, як не старайся, та й актором Його Величність завжди був поганим.

– Щось дивне відбувається, – ледь чутно промовив Карі, нахилившись до вуха чарівниці. – Малдраб знає, що ми одружені, а цей здивувався… Я відчуваю кров Віллаїв [8], але від нього неймовірно тхне магією.

Вона озирнулась.

Зеліна насолоджувалася компліментами, якими її осипав старий правитель, Марк нервово крутив у руках виделку і вже примудрився відламати два зубці… Здається, він втрачав над собою контроль. Ще трохи – і Його Величність дійсно зустрінеться з Рехом!

«Кров Віллаїв, так? І магія? Як же я не хочу цього робити!» – подумала Лін, торкаючись руки імператора.

– Що трапилося, дівчинко моя? Що за?..

Голос Малдраба Четвертого раптом став дзвінким, а брудна лайка остаточно розвіяла образ правителя.

– Боги, що це?! – Зламана виделка впала на підлогу. – Час не може повернути назад!

– Такий схожий? – Лін перевела зацікавлений погляд з невисокого власника на подив великих і, жодних сумнівів, ельфійських очей, що з'явився на місці повелителя імперії, на Марка.

Той вражено кивнув:

– Як дві краплі! Тільки він маленький якийсь…

Хлопець у кріслі сіпнувся, але утримався від захисту своїх прав. Презирливо скривив губи і з незалежним виглядом схрестив руки на грудях.

– Ти сам у ті часи під стіл пішки ходив, – посміхнулася Лін. – То що там із порталами, Зел? Пам'ятається, хтось сказав, що…

– Так-так, звичайно, я завжди винна! – роздратовано відмахнулася богиня. – Але не в цьому випадку! Він з'явився, коли я вже корчилася від отрути, тому шукайте крайніх в іншому місці!

– Може, Його Високість сам розповість, як потрапив сюди?

Миролюбний тон метаморфа нікого не міг обдурити. Невідомість означає загрозу, а допустити, щоб Лін опинилась у небезпеці… Нізащо! В таких ситуаціях Карі різко перетворювався на типового не-людя із «Десяти наймогутніших і найпідступніших рас» – практичного посібника з расознавства, головним завданням якого було донести до людей просту думку: «Краще переоцінити, ніж недооцінити». Його друзі знали – поки ворог точно не визначений, боятися нічого. Ну а принцу, як вирішили всі четверо, злегка злякатися піде на користь.

Його Високість ділитися секретами не захотів. Зиркнув з-під тонких насуплених брів, напевно взявши до уваги хоч і приховані сорочкою, але вражаючі м’язи метаморфа, поруч з яким навіть Марк здавався хлопчаком, і перевів погляд на Лін.

– Яка тепер невихована молодь, – з удаваним зітханням поскаржилася Зеліна. – Лізуть, куди не просять, старших не слухаються, на їхніх дружин задивляються, килими з імператорського палацу бруднять… Сором, та й годі!

– На себе подивись, теж мені стара знайшлася, – видав принц, змусивши богиню здивовано свиснути, – і нічого я не псував!

Відповіддю була тиша.

Ніхто б не здивувався, якби веллійський (поки ще веллійський!) спадкоємець погрожував або лякав зарозумілістю. Спілкувалися вже з правителями, тісно, можна сказати, спілкувалися, і назавжди запам'ятали, як вміють високородні підкреслити нікчемність тих, хто стоїть нижче хоч на одну соціальну сходинку.

Мабуть, тільки у Лін збереглися більше-менш теплі спогади про нинішнього володаря Гартона, який, як це не дивно звучить, дійсно думав про країну. А, був ще Алан Ділейн – легендарний герой, що зійшов на трон Старилісу (в народі – Дивного Лісу) під ім'ям Лана і зовсім не вписувався у звичний образ владики, але, як каже одне з найпоширеніших прислів'їв Головного світу – не-люди на те й не люди, що людського в них нема нічого.

– Що? – Його Високість явно чекав не такої реакції. – Що трапилося?

Зеліна розсміялась.

– Ельфусику мій, це був найкращий комплімент за мою останню тисячу років! А щодо килимів… Якщо не перестанеш роздягати поглядом мою подругу, то обов'язково їх…

– Зел, припини. – Лін застережливо доторкнулась до плеча богині. – Це не те. У сенсі, не та цікавість. Він не може не знати, хто я.

Вона сіла на довгий, покритий золотистою парчею диван, що перекочував у оселю сусідів із палацу у Влаї разом із кріслом, химерним столиком на трьох ніжках, килимами, ліжками і безліччю дрібниць, зникнення яких, на думку богині, було обставлено неймовірно талановито і зовсім непомітно. Руда опустилася поруч, потягнула за собою Марка. Карі залишився стояти.

/8. Віллаї – династія, до якої належать правителі Веллійської імперії./