Читати книгу - "Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт"

На середині її шестимильного маршруту була галявинка, в центрі якої височів прадавній камінь. Мабуть, колись він слугував частиною кам’яного кола або брамною стійкою. Ніхто про те не знав. Його історія й таємниці давно поросли травою та лишайником. Але це була зручна віха, й Лін узяла собі за звичку плескати по його шорсткій поверхні перед тим, як повертати назад. Галявина вже недалеко, максимум кілька хвилин. Лін дихала глибоко, але рівно, думка про сніданок допомогла їй пришвидшитися.

Вона не могла впевнено сказати, коли почалося це незручне відчуття. Так, ніби зростало усвідомлення, неясний свербіж, який зрештою оформився в чітку думку. Раптово ліс видався неприродно тихим. Тиша гнітила. В цій мертвій тиші гупання її кроків по стежині видавалося надто гучним. Вона спробувала не зважати на це відчуття, але воно тільки підсилилося. Зросло. Вона боролася зі спокусою озирнутися. Що таке в біса з нею коїться? Можна подумати, що вона не бігала цим ранковим маршрутом вже понад два роки. Ніколи її це не турбувало.

А зараз турбує. Шию ззаду закололо, наче за нею хтось спостерігав. «Не будь дурепою», — сказала вона собі. Але бажання озирнутися зростало. Лін придивлялася до стежинки. Єдина інша жива істота, яку вона тут коли-небудь бачила, був олень. Але це був не олень. «Бо це не він. Нічого немає. Просто твоя уява. В тебе місячні на три дні затримуються, от ти й нервуєшся». Ця думка її трохи розважила, але ненадовго. Вона ризикнула коротко глянути назад, та встигла побачити лише темне гілля, а потім стежка вильнула, перекрутилася, сховалася з поля зору і просто в неї під ногами вперлася у щось. Вона спіткнулася, замахала руками в повітрі, щоб втримати рівновагу, якось змогла встояти на ногах. «Ідіотка!» Галявина була просто перед нею — оаза сонячних плям посеред темного лісу. Вона ще пришвидшила біг, плеснула долонею по шорсткій поверхні стоячого каменя та обернулася.

Нічого. Самі дерева задумливо стояли в тіні.

«А ти чого чекала? Піксі?» Але вона не йшла з галявини. Не чути було співу пташок, не гуділа комашня. Здавалося, ліс зачаїв подих у задумливій тиші. Лін раптово злякалася порушувати цю тишу, не хотілося залишати святиню цієї галявини, знов опинятися серед тісних темних дерев. «І що ти збираєшся робити? Стовбичити тут цілий день?»

Не даючи собі часу для роздумів, вона відштовхнулася від каменя. П’ять хвилин — і вона знову буде на відкритому місці. Відкриті поля, відкрита вода, відкрите небо. Вона уявила собі цю картину. Неприємне відчуття залишалось, але вже не так тиснуло. І тінистий ліс став ніби світлішим, тепер сонячні промені пробивалися просто перед нею. Вона почала розслаблятись — і тут побачила щось на землі перед собою.

Лін зупинилася за кілька ярдів від знахідки. Немов жертовна тварина, посеред стежки розпростався мертвий кріль. Ні, не кріль. Заєць, м’яке хутро перемазане кров’ю.

Його тут раніше не було.

Лін миттєво озирнулась. Але дерева не дали жодного натяку, звідки взялося звірятко. Вона обійшла його, потім знову побігла. «Лисиця», — сказала вона собі, повертаючись до звичного ритму. Мабуть, жінка її злякала. Але лисиця не залишила б здобич, злякана чи ні. І цей заєць… не схоже, що його просто кинули. Те, як він лежав…

Ніби його розклали навмисно.

Дурня якась все одно. Вона викинула ці думки з голови й далі тупала стежкою. Ось вона вже вийшла з лісу, повернулася на відкритий простір, попереду розкинулося озеро. Тривога, яку вона відчувала кілька хвилин тому, розвіювалася, слабшала з кожним кроком. В сонячному світлі все це видавалося абсурдним. Навіть соромно казати.

Пізніше її чоловік Маркус пригадає, що, коли він повернувся додому, радіо передавало місцеві новини. Він засунув скибки хліба до тостера і, нарізаючи банан, розповідав Лін, що всього за кілька миль від них знайшли труп. Вони мали подумати про зв’язок ще тоді, бо вона розповіла йому, як знайшла мертвого зайця. Але Лін розсміялася, звела все до жарту — її не залякаєш. Коли вистрибнули готові тости, вся пригода здалася незначною для них обох.

А коли Лін повернулася з душу, вони про це вже й не згадували.

5

Посеред ранкового прийому пацієнтів приїхав Маккензі. Дженіс принесла цю новину разом з нотатками про чергового пацієнта. По очах було видно, що вона мало не лускає від цікавості.

— Якийсь полісмен хоче вас бачити. Старший інспектор Маккензі.

Я чомусь не здивувався. Подивився на записи пацієнтки Енн Бенчлі: вісімдесятирічна жінка з хронічним артритом. Регулярний візит.

— Ще багато чекають? — запитав я, перериваючи роботу.

— Після цієї ще три.

— Скажіть йому, що я довго буду зайнятий. І запросіть місіс Бенчлі.

Вона всім своїм виглядом показала здивування, проте нічого не промовила. Годі й сумніватися, чи є в селищі бодай один мешканець, який би не знав про знайдене напередодні тіло. Але досі ніхто начебто не встановив зв’язку з Саллі Палмер. Я міркував, чи довго так буде.

Дженіс вийшла, я вдавав, ніби вивчаю історію хвороби. Звісно, Маккензі не прийшов би просто побалакати. І навряд чи хтось із ранкових пацієнтів звернувся з терміновими випадками. Не знаю, чого я змушував його чекати, — може, глибоко в душі опирався тому, що можу почути.

Я спробував не думати про це, приймаючи наступного пацієнта. Співчутливо спостерігав, як місіс Бенчлі демонструє вузлуваті руки, казав їй очікувані заспокійливі й даремні слова, виписував черговий рецепт та мляво всміхався, коли вона, задоволена, кульгаючи вийшла з кабінету. Після цього, подумав я, відкладати зустріч уже неможливо.

— Запросіть його, — сказав я Дженіс.

— Він не дуже задоволений, — попередила вона мене.

Маккензі був дуже незадоволений. Обличчя розчервонілося від люті, щелепа загрозливо випирала.

— Як мило, що ви дозволили ввійти, докторе Гантер, — пробурчав він, майже не приховуючи сарказму. При ньому була шкіряна тека. Він без запрошення всівся навпроти мене та поклав її на коліна.

— Чим можу бути корисний, інспекторе?

— Просто хотів би уточнити пару моментів.

— Ви ідентифікували тіло?

— Ще ні.

Він вийняв пакетик м’ятних льодяників та кинув один у рот. Я чекав. Я добре знав поліціянтів, мене такі ігри не бентежили.

— Я й не гадав, що такі місця, як оце, збереглися. Знаєте, маленьке, з родинними лікарями, з візитами до пацієнтів, все таке, — він озирнувся. Очі зупинилися на книжкових полицях. — Багато книжок із