Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

Мені пощастило, доїхала до міста з комфортом. Тупо було б відмовлятись на пропозицію Тимура. І байдуже, що там подумає Лариска. Вона мені не командир, щоб вказувати, з ким спілкуватись. Наче мені потрібен її кавалер. Я просто з ним спілкуюсь. Він приємний, і не сперечаюсь, привабливий, але ніякої симпатії між нами нема.

Швидко вирішую всі справи, купую дещо до господарства, а головне нарешті обираю собі купальник. Вже декілька днів я хочу зануритись у наш ставок за селом, але не маю в чому. Постійні відвідувачі не дозволяють плавати голяка, а в одязі не зручно і не практично. А літо спекотне і не дарма мої малі пропадають біля води цілими днями. Декілька разів ходила з ними, та залишалась на березі.

Сьогодні я нарешті зможу здійснити задумане.

Йду вулицею і щасливо посміхаюсь. Пів години тому подзвонив Тимур і сказав, що чекатиме мене в центрі, на тому ж місці, де висадив. Мені приємно, що він згадав про мене. Не прийдеться нести пакунки з автобуса через усе село, під'їду до самих воріт.

Вже майже дійшла до місця зустрічі, як раптом хтось хапає мене за лікоть і розвертає на сто вісімдесят градусів. Вже хочу обуритись на нахабу, але бачу перед собою знайоме обличчя.

- Привіт. Ти така замріяна йшла, що навіть не помітила мене, - говорить Борис і намагається мене обійняти.

Стою з пакетами і дозволяю йому це зробити.

- Привіт, я тебе не побачила, - ніяковію від несподіваної зустрічі. - Як поживаєш? Сто років не бачились.

- Так, давненько, роки три? - робить задуманий вираз обличчя.

- Десь так, - киваю.

А він змінився. Змужнів, здається навіть вищим став. Запустив борідку, яка йому не дуже личить через русявий колір волосся. Відразу порівнюю з Тимуром, ось йому борідка придає сексуального шарму.

- Ти на канікули повернулась? Чув навчаєшся у столиці.

- Так, але вже закінчила. Далі буду шукати роботу.

- А я тут працюю, в банку, охоронцем, - говорить з гордістю і киває на приміщення, де знаходиться банк. - Платять гарно, тому не жаліюсь.

- Це чудово, - киваю. Оглядаюсь навколо, хочу акуратно відшити його, бо якщо зачеплюсь на розмову, не відстане. - Рада зустріти тебе, Борисе. Але мені час. Поспішаю.

- Зачекай, - ловить за руку, ніжно потирає великим пальцем зап’ясток, вдивляється в очі. - Настю, ми так давно не бачились. Може зустрінемось якось. Посидимо у кафе.

- Ні, Борисе, ми розійшлись не просто так. Не треба нам починати все спочатку.

- Я ні на що не натякаю. Просто поговоримо, як старі друзі.

- Ми й друзями ніколи не були.

Однокласники колишні, ось хто ми. А у випускному класі я навіть мала дурість зустрічатись з ним. Потім пошкодувала і довго не могла його спекатись, бо Борис щиро не розумів, що не так. А я просто його не кохала, от і все.

Висмикую руку, але він ловить за іншу. Смикає на себе, змушує підійти ближче. Його очі загоряються і я розумію, що це не добрий знак. Саме так він колись дивився на мене. Стільки ж часу пройшло, невже він ні в кого більше не закохувався?

Так не хочеться знову проходити той етап, коли по десятому колу пояснюєш чому ми не разом.

- Ми були більшим ніж друзі, - намагається розчулити мене.

- Борисе, не треба, - молю. Так не хочеться зараз влаштовувати сцену.

- Настю, ходімо. Я тебе чекаю, - рятівний голос Тимура лунає за спиною Бориса.

Звільняюсь від однокласника і цього разу він не заперечує. Розвертається і здивовано спостерігає, як я підходжу до чоловіка. Тимур забирає в мене сумки і обіймає за талію, притискає до себе. Обурюватись не маю часу, можливо він все зрозумів і допомагає.

- Борисе, це Тимур, - представляю їх. - А це мій однокласник.

- І колишній хлопець, - поспішає доповнити.

- А я теперішній, - стискає пальцями талію.

О, то він вирішив зіграти роль. Несподівана допомога від Тимура. Киваю в знак підтвердження його слів.

Борис змінюється в обличчі, йому неприємна ця новина.

- О, то ти зайнята. Вибач, Настю, тепер зрозуміло, чому ти відмовляєшся зі мною повечеряти, - він навмисно викладає всю нашу розмову Тимуру. Надіється, що той ревнуватиме? Не дочекається. - Тоді я піду. Мене в банку чекають. Радий познайомитись, - за інтонацією і не скажеш. Потискає руку Тимуру. - Ти десь тут працюєш? Ми бачились раніше? Обличчя наче знайоме.

- Навряд чи, - говорить Тимур і погладжує мене по спині, аж мурашки бігають під шкірою. - Я працюю у столиці. Власник Агро холдингу.

- Зрозуміло, - тепер Борис блідне. - Напевно ви там познайомились.

- Так, - підтверджую його здогадку.

Борис кидає на мене дивний погляд і йде. А я нарешті звільняюсь від обіймів Тимура і хочу забрати пакети, але він не дає.

- Я донесу до машини, - говорить командним тоном.

До стоянки ми йдемо мовчки. Я схвильована незвичною розмовою і ніяк не можу забути дотики Тимура. Здається, від його рук залишились на шкірі гарячі сліди.

Тимур відмикає машину, пакунки кладе на заднє сидіння і ми вмощуємось у салон. Тут працює кондиціонер і спека відразу відступає.

- Дякую за допомогу, - порушую тишу, коли ми їдемо містом. - Борис може бути настирливим. А я не хочу з ним більше мати справ.

- Я помітив, тому вирішив тебе рятувати, - дивиться на мене і посміхається. - Надіюсь не переборщив?

- Все нормально, - махаю рукою. - А твоя вигадка про власника Агро холдингу, здається, добила Борю. Він тепер точно не наважиться змагатися з великою шишкою.

- Теж так думаю, - хмикає і тисне на газ. Ми виїжджаємо з міста і набираємо швидкість.

Машина мчиться вперед, Тимур вправно вивертає кермом, а я тримаюсь міцно за ручку, щоб не гепнутись на повороті головою об дверцята. І чого він так женеться? Наче кудись поспішає.

Біля села, приблизно на тому ж місці, де ми з Тимуром вперше зустрілись, помічаю зібраний до купи транспорт, комбайни і мани, декілька легкових машин.