Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

А коштовні камінці, ще й досі ясно видимі, тікали від нього темним шляхом, глузливо зблискуючи фосфоричним світлом. Утім, лихвареві здавалося, що він уже потроху їх наздоганяє. Через втому він геть не відчував своїх кволих ніг та огрядного тіла, до того ж страшенно засапався, але біг уперед, сповнившись відродженою надією та хапаючи ротом повітря у захланному завзятті. Велика, забарвлена у бурштинові відтінки повня зійшла над джунглями та почала освітлювати йому шлях. 

Тепер Комморіом залишився далеко позаду, а на пустельному шляху, що вів крізь джунглі, більше не траплялося ані хатин, ані подорожніх. Лихваря проймав легкий дрож — чи то від страху, а чи то від прохолоди нічного повітря, та він ані на мить не припиняв гонитви. Він помалу, проте впевнено наближався до смарагдів і відчував, що ось-ось їх упіймає. Ця химерна гонитва так його поглинула, а очі так прикипіли до самоцвітів, які невпинно котилися вперед, що Авусл Вутокван навіть незчувся, як збочив із широкого шляху. Хтозна-як і хтозна-де він звернув на вузьку стежину, яка звивалася під страхітливими деревами, чиє листя перетворювало місяцеве сяйво на чарунки тенет із живосрібла, в які були вплетені важкі, фантастичні ебенові оздоби. Загрозливо й гротескно звисаючи над землею, неначе сіті якогось велетенського ловця, ці тенета, здавалося, стягувалися навколо лихваря. Та позичайло не помічав примарної загрози, що нависла над ним, і не зважав ані на лиховісну чужість і безлюдність стежини, що заглиблювалася у джунглі, ані на запахи вологи, які клубочилися попід деревами, немов імла над незримими ставками. 

Чимдалі ближче й ближче підбирався він до невгамовних самоцвітів, але вони щораз тікали від нього й дражливо миготіли, тримаючись трохи попереду, поза межею досяжності, й немов озиралися на нього, як два зеленавих сяйливих ока, сповнені принадності та глуму. А щойно лихвар ладен був кинутися уперед в останній відчайдушній спробі їх упіймати, камінці зненацька зникли з очей, і то так швидко, немовби їх проковтнули лісові тіні, що чорними пітонами лежали впоперек осяяної світлом місяця стежини. 

Розгублений і збентежений, Авусл Вутокван зупинився, спантеличено вдивляючись у те місце, де вони зникли. Він побачив, що стежка закінчилася перед входом до печери, що просто перед ним роззявила свою чорну безмовну пащу, ведучи до незвіданих підземних глибин. То була непевна та підозріла на вигляд печера, вишкірена іклами гострих каменів і заросла бородою дивних буйних трав; і якби Авусл Вутокван перебував у розсудливішому стані, то довго вагався б, перш ніж увійти, але тої миті ним керували лише два мотиви — запал гонитви та невідступна жадібність. 

Печера, що так підступно проковтнула його смарагди, мала крутий схил, який стрімко зникав у пітьмі. Прохід був низький, вузький та ковзкий від нудотного слизу, що сочився на долівку, але лихвар безстрашно просувався вперед, підбадьорений сполохом сяйливих самоцвітів, які, здавалося, линули перед ним у чорному повітрі ніби для того, щоб освітлювати шлях. Схил привів до рівного звивистого проходу, в якому Авусл Вутокван уже почав був знову наздоганяти свою невловну власність, і надія з новою силою спалахнула в його задиханих грудях. 

Смарагди були вже зовсім поруч — на відстані руки, а тоді зненацька спритно ковзнули за вигин проходу і зникли з поля зору; побігши за ними слідом, він остовпів, зачудований, немов його зупинила якась нездоланна рука. На кілька хвиль лихваря майже засліпило бліде, таємниче, синяве світло, що лилося зі стелі та стін величезної печери, до якої він щойно увійшов, але ще дужче сліпило його яскраве різнобарвне сяйво, що полум’яніло, жевріло, виблискувало та іскрилося просто у нього під ногами. 

Він стояв на вузькому кам’яному виступі, а весь внутрішній простір печери перед ним і під ним, майже до рівня виступу, був заповнений коштовними самоцвітами, як комора зерном! Це було так, ніби усі рубіни, опали, берили, діаманти, аметисти, смарагди, хризоліти30 та сапфіри всього світу були зібрані разом і зсипані до неосяжної прірви. Йому здалося, що він помітив свої смарагди, які сумирно та благопристойно лежали собі на ближчому горбочку хвилястої маси скарбів; але було там так багато інших каменів подібного розміру та бездоганності, що лихвар не мав певності, чи справді то саме вони. 

Якусь хвилю він заледве міг повірити у справжність цього невимовного дива, а тоді, нестямно скрикнувши, зістрибнув з виступу, майже по коліна занурившись у грузьку та дзенькотливу купу самоцвітів і збивши хвилю на її поверхні. Великими жменями зачерпнувши полум’яні та іскристі камінці, він підняв їх, а тоді повільно та любострасно дав просіятися між пальцями, щоб вони з легеньким перестуком спадали на неймовірний насип. Радісно кліпаючи, він споглядав, як королівська пишнота вогнів і барв розходиться то дедалі ширшими, то вужчими брижами; він бачив, як коштовні камені палали, немов тривкі жарини та потаємні зорі, або ж вигулькували, наче вогнисті очі, що передавали одне одному своє яскраве полум’я. 

Навіть у найсміливіших мріях лихвар не підозрював про існування такого багатства. Бавлячись із незліченними самоцвітами, він втішено белькотів, вихваляючи їхні якості, й не завважив, як із кожним рухом став дедалі більше загрузати у незглибимій безодні. Коштовні камені здійнялися понад його коліна і вже поглинали опецькуваті стегна, перш ніж у пожадливому захваті лихвареві нарешті сяйнула думка про небезпеку. 

А тоді, настрашений усвідомленням того, що тоне у своєму новознайденому багатстві, немов у якомусь підступному сипкому піску, позичайло спробував видобутися з купи коштовного каміння та повернутися на безпечний кам’яний виступ. Та він лише безпорадно борсався, адже самоцвіти осипа́лися під ним, і він анітрохи не просувався, а натомість тільки глибше грузнув, аж поки яскрава і нестійка маса сягнула йому до пояса. 

Попри нестерпну іронію становища, в якому він опинився, Авусл Вутокван почав відчувати, що його проймає несамовитий жах. Лихвар голосно закричав, і, немовби відгукнувшись на його крик, з печери за його спиною долинуло чиєсь гучне, масне, злостиве кихкотіння. З болісним зусиллям він напружив гладку шию, щоб озирнутися через плече, й побачив дивовижну істоту — та припала до якогось виступу, що нависав над ямою з коштовностями. Ця істота мала над усяку міру нелюдський вигляд; не нагадувала вона й тварину жодного з видів, ані жодного знаного в Гіпербореї бога чи демона. Та й зовнішність її анітрохи не сприяла тому, щоб угамувати тривогу та паніку позичайла, адже була та істота величезна, бліда й приземкувата, мала подібне до ропушачого обличчя, обрезкле, вкрите мерзенною вологою тіло та численні чи то кінцівки, а чи то відростки, схожі на мацаки каракатиці. Вона лежала, розпластавшись на виступі, звісила над ямою голову без підборіддя з широкою щілиною рота і скоса розглядала Авусла Вутоквана холодними очима без повік. І аж ніяк не заспокоївся лихвар, коли те створіння заговорило низьким огидним голосом, який лунав так, неначе з чаклунського казана скрапував розтоплений трупний лій. 

— Гей! А що це тут у нас? — мовила почвара. — Присягаюся чорним вівтарем Тсатоґґуа, та це ж товстий позичайло борсається й грузне у моїх самоцвітах, як заблукала свиня у драговині! 

— Допоможи мені! — крикнув Авусл Вутокван. — Чи ти не бачиш, що я потопаю? 

Істота знову зайшлася масним кихкотінням. 

— Так, авжеж я бачу твою скруту… Але що