Читати книгу - ""Каселона". Шалений рейс, Олена Гриб"

Сонця спішили до заходу, довгі тіні немов розмалювали вулицю рівними прямокутниками. На скутері додався товстий білий напис: «Козел», поверх нього нахабно лежала зелена волосина.

Сем посміхнувся. Може, справді згаяти час і провчити ту злослівну сімейку?

Він озирнувся, шукаючи камери. Одна, дві… Чудові ракурси, шкідників знято і в анфас, і в профіль.

На великому екрані, розташованому на протилежному боці вулиці, транслювалися місцеві новини. Яскрава картинка привернула увагу, і Сем мимоволі придивився до знімків розтрощених зорельотів, пошматованих тіл у вакуумі, скорботних родичів і жалобних вінків.

«Поблизу сталася аварія?» – він сів на скутер і чортихнувся. Нова біла погань була не маркером, а якимось клеєм. Спробуй вгадати, відірветься під час руху оббивка сидіння чи тріснуть штани!

Тим часом на екран вискочив спраглий до уваги політик і, розмахуючи руками, почав просторікувати з ентузіазмом мавпи, що дорвалася до ящика бананів. Читати рухомий рядок тексту Сем не встигав, та це його майже й не цікавило. Якийсь новий місцевий закон, нічого корисного. Вчора про викрадення сина міністра екології кричали, сьогодні депутати у головних ролях… Скрізь показуха. А ось флаєр, що зупинився біля тротуару, насторожував.

– Райсе, я готовий щиро вам поспівчувати.

Той самий офіцер. Схоже, в цьому містечку, що розкинулося поблизу космопорту й жило за рахунок транспортної інфраструктури, без нього не обходилася жодна помітна пригода – або ж йому подобалося переслідувати гостей Онікса.

– Незаконну торгівлю ви мені не пришиєте. – Сем прокручував у голові можливі причини того, що поліція ніяк не хоче дати йому спокій.

– О, не турбуйтеся, фінансами займається інший відділ. Я до вас із особистим проханням. Уже бачили новини?

«Ненавиджу цей світ. Як тільки починає здаватися, що він більш-менш стерпний, з’являється якась пастка», – розмова не обіцяла нічого доброго.

– Що там? Податок на виліт? Штраф за приліт? Пеня за саме моє існування?

Як з’ясувалося, справи були ще гірші. Через нещодавній спалах епідемії на туристичному лайнері «Зірка кохання», що призвела до загибелі команди та аварії зорельоту поблизу Онікса-13, влада вирішила прискорити розгляд Закону «Про екіпаж пасажирських кораблів». Його прийняли пів години тому, він набере чинності з завтрашнього дня.

– Тільки не кажіть, що…

– Медик, Райсе. Навіть якщо у вас немає ліцензії, «Каселона» належить до пасажирських зорельотів класу Ель. Щоб залишити планету, вам необхідно знайти техніка та медика.

– Що за маразм? Я не беру пасажирів! Я – єдиний мешканець корабля!

– Онікс дбає про вас, – у голосі поліцейського ховалась посмішка. – А щодо прохання… Це, можна сказати, ділова пропозиція. Зайдемо в бар, обговоримо?

– Не п’ю.

– Я й не пропоную пити. У мене є вирішення третини ваших проблем. Упевнений, з рештою ви чудово впораєтесь і без моєї допомоги.

Сем охоче б згаяв час за розмовою, проте приклеєні до сидіння штани ясно давали зрозуміти: сьогодні діалогу не вийде.

– То ви з проханням чи з допомогою?

– Одне іншому не заважає, Райсе. Скажімо так: пропоную надати один одному послугу. З мене – дипломований медик, пілот із ліцензією на перевезення пасажирів і двоє, кхм, пасажирів, з вас – відліт найближчого тижня в напрямку системи Аріадни.

– Я – пілот, – пробурчав Сем. – Другого мені не треба.

– Вам потрібні гроші. – Тепер поліцейський і не думав насміхатись. – І якісний розчинник, як я бачу. Зараз повернуся.

Впевненою ходою людини, що завжди добивається свого, він попрямував до магазину.

Сем дочекався, поки сіро-блакитна уніформа сховається за автоматичними дверима, і натиснув на газ.

***

Шустрик знову сидів біля зламаного утилізатора за рогом офісної будівлі. Як і належить будь-якому порядному коту, він усім своїм виглядом показував, що зовсім не хоче тут бути, але традиції зобов’язують.

– Котику! – Міра кинулася до нього, з оглушливим тріском ламаючи капцями викинуті пластикові стаканчики. – Ти чому втік? Третій раз за день! То магазин, то парк, а тепер тут скиглиш. Чим тобі дім не догодив?

Якби кей-кіт міг говорити, він би сказав, що програмі наказано регулярно проявляти тваринний характер, тобто поводитися по-дурному, до того ж наражаючись на небезпеку. На жаль (чи на щастя?) розробники дали йому змогу тільки нявкати з двадцятьма різними емоційними відтінками.

– Ходімо, сонечку! – Міра підхопила його на руки і зашипіла, коли затуплені кігтики дряпнули її шию. – Не психуй, маленький. Фу, від тебе тхне смітником! Нічого, зараз помиємось і будемо як новенькі.

Насилу втримуючи семикілограмову тушу, що щедро розкидала шерсть навсібіч, вона вибралася з закутка і попрямувала до найближчої житлової багатоповерхівки. Повз промчав якийсь бовдур на флаєрі, обдавши хвилею запорошеного повітря. Міра інстинктивно відсахнулася, потривожений кей-кіт посилив хватку і видер із товстого халата шматок пуху.

– Шустрику! – обурено прикрикнула вона на улюбленця. – Тварюко ти така, очі мені видряпаєш! Ну, я тебе…