Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

— От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.

— Ану, скажiть!

— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

— Ще б пак!

— Що, якби нам її в посесiю взяти?

— Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

— Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками — скiльки кому треба. Адже тобi треба?

— Та трохи таки треба…

— I гаразд! I добре! — зрадiв Остап. — Вiзьмеш скiльки схочеш.

— Або ще й на скiльки грошей вистачить.

— За грошi не турбуйсь! — одказав Остап. — Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

— Спасибi вам, тату!

— Дак виходить — пристаєш?

— Чому — нi? Як уся громада пристане, то й я.

— Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.

— А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

— Та люди все гарнi, заможнi, — нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

— Хто ж то?

— Та ось — я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

— А ще хто? — допитувався Зiнько.

— Та, мабуть, i всi…

— Нi, цих мало: не подужають.

— Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, — того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зiнько.

— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

— Нiскiльки, вiдказав спокiйно Зiнько.

— Як то? — здивувавсь Остап. — А ти ж казав, що пристанеш.

— I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

— А з нами ж чому не хочеш?

— Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

— Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

— Дарма, тату, аби я до дiла казав.

— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

— Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

— Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

— Що тобi батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

— А ти ж?

— А я не схотiв.

— I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди — отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

— Чого ж вони страшнi?

— Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

— Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, — зiтхнув Зiнько.

— Хоч би вже батько з їми не приятелювали, — казала Гаїнка. — А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

— Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

— I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки — сонцевi дiточки!.. — А хто ж їх батько?

— А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

— А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? — спитав, смiючись, Зiнько.

— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка. — От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце — красна панна, зiрочки — дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що — ти кажеш — русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

— Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

— Хiба дiдусь брешуть?

— Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

— Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?

— Ну, от знов! — загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу — неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це — так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же