Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

геть із села, прибіг він через пару днів засапаний до нас додому, матері до рук письмо увіпхав і просив, щойно ви на новому місці облаштуєтеся, передати тобі, переслати із тим, що слати будемо родичам у далекий світ. Матір моя письмо те забрала. Але нікуди не передала. Вирішила, що раз тут кінець, то там вже новий початок. І без Мирона. Та й по всьому. Та й таке. Пробач мені, Мальво, я раніше не казала. Не знала, шо так воно гризти тебе буде пів життя… Думала, забудеш ти його. Матір була вже те письмо палити хтіла, вкинула до оберемку дрів коло груби, а я скоренько тоді його забрала й сховала.

Тітка Мальва обережно взяла листа, складеного удвічі, трохи посиділа з ним у руках. А тоді встала й мовчки пішла до свого кутка, у бокову кімнату.

Ми з Цвітою переглянулися. Баба Ганя ховала геть винуватий погляд десь посеред келишків на столі. Кожна з нас думала про своє.

— Нате вашу свинячу ногу! — ввалився в хату Серж із полив’яною мискою наперед себе.

— Ратиця вже собаці пішла, вибачте, але ратицю я вже таки їсти в холодці не-бу-ду! — гучно вимовив Борис.

Слово «ратиця» так і зависло в густому, мовчазному повітрі, яким повнилася наша кімната.

***

Ми зростали на всіх можливих традиціях, але основними в житті нашої родини були два свята: Великдень і Різдво.

На Великдень ми всі, як і годиться, з кошиками в руках, у найкращих паскових одягах, ішли до церкви. Як було місце, то в церкві, а як не було — то попід церквою ми вислуховували усі старі й нові плітки про всіх на світі, позіхали потайки від баби Гані, бо позіхати на Великдень то великий гріх. Потім на нас виливали пів відра води і, щасливі й мокрі, ми йшли додому, аби сісти за ранковий святковий стіл, битися яйцями і їсти печену ковбасу з солодкою паскою.

Паска майже завжди виходила в баби Гані «не така»! То суха, то липка, то пригоріла, то кривенька. А тому вона бідкалася, встидливо прикривала неідеальну паску від людського критичного ока вишитим рушничком, але щоразу, як сідала вдома за стіл з усіма нами їсти, то смакувала паскою та приказувала: «А таки найлучча ця паска, не те шо понасипають ото якихсь тих ізюмів, позаливають тим білком, аж на зубах скрегоче, ні к чорту!» При несподіваній згадці чорта за Великоднім сніданком баба Ганя щиро сахалася, рясно хрестилася, приказувала «свят-свят-свят» і спльовувала через ліве плече. А тоді брала до рук найгострішу, найчервонішу крашанку й незмінно казала: «Ну шо, Борка, бери! Бум цокатися!» — «Борис. Мене, бабо, звати Борис, і так у свідоцтві народження записано, уявляєте? А не Борка!!!» Ми всі традиційно сміялися, а Борис емоційно вкладався у свій монолог: «Я в шкільному журналі так записаний був: Борис Твердохліб. Є таке чоловіче ім’я, Борис називається». І так наш Борис бубнів. А баба Ганя незмінно вицокувала в нього яйце й сиділа в нашому колі рум’яна та кругленька, як та крашанка, щаслива й весела. Злущувала яєчну шкаралупку на невелику купку, солила своє яйце свяченою соличкою, виловлювала паскові крихти послиненим пальцем. І так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.

А на Різдво, о-о-о, на Різво наші традиції розгорталися підготовчими етапами. Сірожа, сопучи у дві дірки, мовчки чистив бабі Гані «селеця». Взяти й купити оселедець шматочками чи філе — не могло бути й мови, бо «то не такий селець!», «не настоящий!» Я терла мак макогоном у глиняній макітрі, і боронь боже мені було облизати макогона! Баба Ганя коршуном налітала й волала: «Та ж чоловік буде лисий, як той макогін! Куди дівці облизувати макогона!». Вже тепер, коли мені минуло за сорок, баба Ганя часто штрикає під бік: «Облизуй, облизуй, мо, хоч лисого, га?». Борисова задача незмінна — побачити на небі першу зірку крізь вікно й урочисто всім нам про неї оголосити. Мама з татом у тандемі завжди накривають стола, ставлять макітру з кутею по самому центрі. «Оце нормальна кутя, ріденька собі така, мокренька, мак солодкий, не то шо понакидають ото тих ізюмів, горіхів якихсь, ні к чорту! Чи грудками суху понакладають, то де таку кутю хто стане їсти, як вона як камінець, поперек горла й далі не лізе?» — баба Ганя на паску і на кутю мала свій коментар. А далі, ступаючи слід у слід, караваном, ми виносили дванадцять страв. І щоразу, хоч би скільки страв ми придумували, завжди звіряли компаси: а хліб — то вважається за окрему страву? «Наякже! — вигукувала баба Ганя, — хліб — то святе, хліб всьому голова, то, щитай, окрема страва, но». А кислі огірки? «Ну такво, возьми на мищинку огірки, доклади помідорок ше трошка кислих, і то буде така собі окрема страва, такі соління», — пояснювала баба Ганя розтелепам. А узвар — то страва? То ж напій. «Ну та наякже! Та куди на столі без узвару! То де хто таке бачив? Тії яблука сушимо пів літа, і то нать узвару не зварити на Різдво?» Виносили ж і узвар.

Обов’язковою частиною ішла в нас у родині сварка. Щоразу дуже важко передбачити, хто і з ким і за що сваритиметься, але щорічна доріздвяна катавасія — наша родинна фішка. Як не посварився, то й Ісусик не народився — то вже наш сімейно-народний фольклор.

Не обійшлося без сварки й цьогоріч. Хата знову повнилася людьми. Батьки приїхали аж у суботу зранку, і спершу вони з тіткою Мальвою гомоніли про щось на кухні. Баба Ганя всіляко уникала тітки після вчорашнього, але зате діловито роздавала нам кухонні рознаряди. Варився холодець, пеклося м’ясо і ковбаси, крутилися голубці. Ми з братами вже відпрацьовували кожен свої повинності, аж гай шумів: Серж чистив «селеця», я дубасила мак у макітрі, а Борис, убраний у протигаз, тер хрін.

Спершу посварилися мама й баба Ганя: «Ну хто так крутить голубці?! Шлапаки якісь, а не голубці!» — «Мамо, я сказала вже вам, одійдіть од плити, як кручу, так і поззідаєте!» Потім погиркалися Серж із Борисом, усе почалося з класичного «Ти дурне?», а закінчилося польотом протигаза кудись у куток, шарпанням один одного за барки під гуркіт порожніх баняків, виск баби Гані, мамине «Боря, ну раді бога!», татове «Сергію, ну ти ж старший!»

Ми з Цвітою якраз мовчки позначали галочками пісне, що мало ставитися на стіл до вечері, й скоромне — те, чим мала святкуватися