Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Більше того, Угорщина часів існування дуалістичної Австро-Угорської держави мала в управлінні найбільше територій, більшість яких не були етнічно угорськими. Вона під скіпетром Габсбургів була мало не в чотири рази більшою, ніж сучасна незалежна Угорщина, існувала як імперія в середині імперії. І це при тому, що Угорщина все XVII і початок ХѴПІ ст. вела безперервні війни з Габсбургами, коли їхній державний центр перебував у Трансільванії під захистом Оттоманської Порти, і мала жваві контакти з Українською козацькою державою від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи. Та ж Австрія жорстоко придушила революцію за незалежність 1848 р., стративши його керівників. А вже через 50 років на площі Героїв у Будапешті з нагоди 1000-річчя перебування угорців у Паннонії серед скульптур угорських героїв помістили й фігури імператорів-австріяків Марії-Терезії та Франца-Йосифа І.

Чехія (Богемія) за Люксембурзької династії в XVI ст. була ядром Австрійської імперії, а Прага — її столицею, головнішим за Відень містом. У Чехії, як і в Україні та всій центрально-східній Європі, міста були етнічно німецькими, а села — автохтонно слов’янськими (чеськими).

Частиною Росії була етнічна Польща, та чи була вона колонією? Частиною Речі Посполитої була і Україна з Білоруссю та Литвою, але історики не дають визначення цим територіям як колоніальним частинам Польської держави. І це зрозуміло, адже шляхетський стан Речі Посполитої не поділявся за національною ознакою. Уся шляхта була політичною нацією — поляками, залишаючись при цьому одночасно й русинами-православними. Костянтин Острозький і Адам Кисіль були «Gente Rutenus — natione Polonus». Така форма самоідентифікації була чинною, власне, до часів падіння Речі Посполитої за третім її поділом. Навіть козацька старшина за своєю ідентифікацією інерційно почувалася продуктом польської політичної нації й мала подвійну національну ідентифікацію, і в цьому гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря та ін. були так само дуалістами. Невипадково вони були легітимованими нобілітаріями-шляхтичами нарівні з іншими польськоетнічними шляхтичами. Тому й досить легко вирішувалася проблема польської орієнтації, а ідея триєдиної Речі Посполитої (Гадяцька унія 1658 р.) була ближчою за підданську концепцію Переяславської ради 1654 р.

Ірландія від часів О. Кромвеля і до революціонерів-терористів Шин-Фейну люто опиралася завойовницькому тиску Англії. Навіть радше ірландсько-англійські взаємини більше відповідають поняттю відносин метрополії та колонії. З Україною і в цьому випадку було складніше, оскільки не вся її територія потрапила під Російську імперію. Тож у нас є більше підстав говорити про цивілізацій ний розлом та існування європейського і євразійського культурного середовищ, ніж про колоніальні відносини.

А як оцінювати факт входження Північно-Східної Русі IX — XIII ст. в межі Київської держави? Землі в’ятичів були колонією Києва? Землі тодішньої Києворуської держави населяли хоч і відмінні етноси, але по суті ця держава є сукупністю східнослов’янських народностей з провідною роллю полян (прото-українців) і київських князів.

Литовсько-Руська держава XIV — XVI ст. за національною складовою була українсько-білоруською державою, де слов’янський землевласницький елемент значно переважав над литовсько-етнічним. А після низки польсько-литовських уній провідною верствою Литви стали поляки за мовою і культурою. Отже, і немає підстав говорити про колоніалізм литовців щодо українців.

Можемо казати про існування євразійської (російської) моделі колоніалізму, за якою приєднані території-держави стоять на вищому щаблі економічного і культурного розвитку за державу-метрополію. У Європі було навпаки: метропольна держава була розвиненіша в цьому сенсі від завойованих територій.

У плані ставлення до особистої свободи Російська держава була, за визначенням В. Липинського, монархією балканського типу. Індивід не мав громадянських свобод і перебував під деспотичною владою монарха, чого не було в монархіях питомої Європи, де існувала повага до індивідуума.

Іншою великою відмінністю України від Ірландії було те, що її провідна політична і культурна верства брала активну участь у розбудові Російської імперії, перебувала на вищих щаблях влади й цінувалася питомими росіянами. Історик К. Харлампович наводить у своїй відомій праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» такі дані: майже всі єпископські посади в російській церкві у XVIII ст. обіймали українці; значна більшість викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Мало не половина представників російської літератури до середини XVIII ст. були випускниками українських колегій і походили з українських етнічних територій: О. Безбородько був канцлером імперії Катерини II, першим міністром освіти також був українець — П. Заводовський. Крім того, значним був вплив козацької старшини при дворі імператриці Єлизавети.

З іншого боку, царські намісники в Україні, за переконанням історика О. Оглоблина, з часом, після тривалого перебування на її теренах, ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів починає відчуватися в П. Рум’янцева-Задунайського, І. Гудовича та в інших представників царської адміністрації.

Отже, Україну до середини XIX ст. у певному сенсі можна вважати колонією. І в часи панування національного дискурсу в суспільно-політичній думці, з усвідомленням себе осібною нацією, українська еліта опиняється в колоніальному полоні панування російської і польської державних ідей.

Розуміння понять «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк»

Найбільше непорозуміння виникає, коли ми автоматично записуємо українцем будь-яку особу, що мешкає на території України. З точки зору сьогодення, це може бути виправдано поняттям громадянства, але ми часом екстраполюємо політичне його розуміння на події XIX — початку XX ст., що є в корені неправильним.

Поняття «українець» — це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний, етап свого національного розвитку. Це не означає, що нашої етнічної спільноти, народу до цього не було, а є питанням його самоназви за різних часів. У другому, академічному, етапі українського відродження вживали різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не давали принципової ваги самому визначенню. Їх рівночасно називали поляки «малоросіянами» і «хлопоманами», росіяни — «україноманами» або «українофілами». Політичних діячів 1860-х — початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У політичному або громадському житті вони помітної участі не брали.

Ключовою проблемою другого етапу визвольного руху було саме вирішення концептуальної проблеми розрізнення на рівні поняття відмінностей між росіянином і українцем. М. Максимович і його генерація українофілів неприхильно дивилося на відмову українців у самоназві від давньоруської спадщини. Бо саме поняття «українець» до активного вжитку увійшло в усній народній творчості XVI — XVII ст. і знаменувало постання нації до козацьких часів. Києвоцентристу і шанувальнику князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічній трактовці, що Мала Русь — це та