Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

став спільним підручником з історії для Росії та України. Серед українського православного духівництва існувала антимосковська спрямованість, виразником якої були митрополити С. Косов та Й. Нелюбович-Тукальський. За Б. Хмельницького, на думку О. Оглобліна, існував дуумвірат державної влади в Україні між церквою і козацтвом, який завершився з приєднанням Київської митрополії 1686 р. до Московського патріархату. Більшість ієрархів до самої сумнозвісної секуляризації 1786 р., коли було покінчено з незалежним статусом Київської митрополії, не ідентифікувало себе з Московською церквою. Але київська православна література своїм історіософським підходом зміцнювала імперські підвалини московсько-петербурзької влади.

Ідеологеми українського суспільства козацької доби оберталися в колі ідей, породжених інститутом монаршої влади. Можливо, саме тому Б. Хмельницький, на думку В. Липинського, і намагався запровадити інститут української монархізму у вигляді спадкового гетьманату, але не встиг цього зробити. Гетьмани державницького думання розуміли значення освячення їхніх дій церквою, тому і діяв Петро Дорошенко спільно з митрополитом Й. Нелюбовичем-Тукальським у тодішній українській столиці Чигирині. Розбиттям цієї спільності між гетьманом та духовною владою передусім і переймався царський уряд, а занепад козаччини на Правобережжі сприяв цій стратегії. І. Самойлович уже погоджується на приєднання Київської церкви до Московського патріархату — не випадково саме за його гетьманування було складено «вірнопідданський» «Синопсис».

За І. Мазепи відроджується паритет у взаєминах козацької старшини і духовної влади в Україні. Саме цим пояснюється безпрецедентна щедрість І. Мазепи до українських церков та його грандіозна перебудова Києво-Печерської лаври. Він садовить у Києво-Печерській лаврі свого архімандрита Мелетія Вуяхевича, налагоджує спільну дію з митрополитом Варлаамом Ясинським. Лавра і митрополит, попри зовнішнє визнання зверхності Московського патріарху, насправді продовжували автономістську церковну політику. Вищі ієрархи за Мазепи не їздили до Москви на висвячення московським патріархом.

Пересаджуючи українську православну традицію на московський ґрунт, царат поборював таким чином опозицію традиційної російської церкви до європеїзації. Недарма церковну реформу, яку руками Ф. Прокоповича проводив Петро І, порівнюють із протестантизацією православних. Разом із тим автокефальну фронду українського єпископату на місцях царський двір викорінював дуже жорстоко (згадаймо арешт і етапування архієпископа київського Варлаама Ванатовича або ув’язнення єпископа Арсенія Мацієвича).

Могилянська академія була тим освітнім форумом, де відбувалося злиття церковної і світської української традицій. В академії навчалися майбутні гетьмани, а викладали майбутні митрополити київські. Із занепадом автономістичних спроб козацької старшини і духівництва починає занепадати й сама академія. Православний універсалізм породив фантом спільної інтелігенції для Росії й України та спільної письмової культури XVIII—XIX ст. Православний дискурс — антипод дискурсу національному: поки діє перший, гальмується другий. Католицько-протестантська Європа була готова до переходу на національні рейки сприйняття світу ще у XVI—XVIII ст. Православний схід, навпаки, занурювався в російську ортодоксальну конфесію, що відкидала будь-яку думку про існування українського православ’я.

Чи була якась інша перспектива для України в сенсі складання умов для маніфестації автономістсько-самостійницької ідеології? Так, була. За умов визрівання помісної Української православної церкви, напевно, перемогло б проголошення осібної канонічної території Київської патріархії, а отже, й ідеології незалежності. Така можливість була втрачена через несподівану смерть митрополита Петра Могили — речника помісності Київської церкви. Позитивно до такої ідеї ставився й уніатський митрополит Йосип Вельямин-Рутський. Двадцять років по Хмельницькому увесь український єпископат обстоював збереження окремішності, і лише програш правобережної козаччини не дозволив цій ідеї втілитися в життя.

Навіть Андрусівське перемир’я не припинило опору вищого духівництва української церкви поглинанню Московською церквою України. Лише Вічний мир із Польщею Росії вирішив на тривалий час програш Української православної церкви Москві.

Автономізм чи самостійництво?

Автономізм козацької старшини випливав з природної боротьби козацтва за свої привілеї у XVI—XVIII ст. Зафіксовані вони були в ідеологічних постулатах в універсалах і договорах Війська Запорозького та в козацьких літописах-хроніках. Концентрований його вираз ми маємо в «Історії Русів».

Обмеженість козацького автономістського руху, що мав місце серед дворянства майбутніх Чернігівської і Полтавської губерній за часів намісника П. Рум’янцева, генерал-губернатора М. Рєпніна, полягала в апелюванні до прав «козацької нації», яка складалася з колишньої козацької старшини, а не всього народу. Він мав на увазі передовсім земельні привілеї та особисте дворянство для меншості та кріпацтво для більшості.

У цьому сенсі козацька шляхта-дворянство Гетьманщини торувало шлях поразки для польської шляхти Правобережної України, з тою різницею, що останнє мало за собою сталу державну традицію, підкріплену підвалинами католицької церкви й солідного фундаменту польської культури, які не дозволяли так швидко розчинитися колишнім елементам Речі Посполитої в російському морі.

Великий землевласник Гетьманщини апріорі був схильний мирно визнати російську державність за умов підтвердження царським урядом цієї земельної власності. Так само й польський великий і навіть середній землевласник готовий був визнати владу Російської держави над Правобережжям, відмовившись від ідеї відновлення «Історичної Польщі». Радикальної національно-демократичної ідеології натомість дотримувалася дрібна шляхта, яка формувала польську національну культуру XIX ст. Гетьманщина на початку XIX ст. мала дуже вузький прошарок дрібнопомісної інтелігенції, яка до того ж активно адсорбувалася в російській столиці, поза бажанням відриватися від підживлення етнічним середовищем.

Дух автономізму, що поновлювався згадками про військову звитягу, не мав соціальної бази для націотворення у нових умовах. В Україні був лише один центр вищої освіти — Харківський університет, відірваний від традиційного автономізму Полтавсько-Чернігівської території.

Традиційна козацька автономістська ідеологія зачіпала лише Лівобережну Україну. Правобережжя вже мало уявлялося українською територією. Воно вважалося втраченою для України. Недоліком історіософського погляду О. Лобисевича, братів Полетик, А. Чепи та інших був різкий антипольський погляд на українське минуле й поєднання російського та українського державних дискурсів. Останнє особливо помітне в «Історії Малоросії» М. Бантиша-Каменського, де стверджувалося існування української військової потуги й фактично держави, але з інкорпорацією до меж Росії.

Чи була Україна російською колонією? Євразійська колоніальна модель відносин між метрополією і залежною територією

Це питання не зовсім просте. Якщо на території країни нетитульного етносу існує адміністрація державної нації, то очевидним має бути вирішена проблема про існування колоніальних відносин між метропольним етносом і етносом нетитульним у цій країні. Проте поняття колоніалізму передусім стосується територій країн, які не мають спільних суходільних кордонів, наприклад заморські й заокеанські Території великих мореплавних імперій: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини, Голландії, Бельгії. Як відомо, таких територій Росія не мала.

Якщо шукати паралелі у відносинах між Україною та Росією, то напрошуються приклади Білорусі й Литви, Польщі та Литви, а також України і Білорусі як частин Речі Посполитої; Австрії у відношенні до приєднаних Чехії, Польщі, Хорватії та Угорщини. І в таких співвідношеннях проблема колоніалізму вже зовсім не є очевидною, оскільки ні Чехія зі Словаччиною,