Читати книгу - "Маска та лід, Льюїс Бенте"

— Ух ти, — сказала вона, виходячи з машини.

— Я ж казав, що не пошкодуєш, — задоволено сказав Грейсон.

Скарлетт пройшлася ближче до краю, вдихаючи прохолодне повітря.

— Часто сюди приїжджаєш?

— Коли хочу подумати. Тут усе здається простішим, — відповів він, встаючи поруч.

Вони стояли в тиші, дивлячись на далекі вогні міста. Ця мить була спокійною й дивно інтимною.

— Скарлетт, чому ти ховаєшся? — несподівано запитав він.

— Що? — вона здивовано повернулася до нього.

— Ти прикидаєшся кимось, ким не є. Заучкою, яка не любить нікого й нічого. Але це неправда, правда ж?

Вона мовчала, не знаючи, як відповісти.

— Ти мене не знаєш, Грейсоне.

— Може, й так. Але я хочу знати.

Скарлетт подивилася на нього. Його погляд був щирим і впертим.

— Ти не повинен цього хотіти.

— Але хочу, — відповів він просто.

Вона відвернулася, знову дивлячись на місто. Її стіни трималися, але тепер вона відчувала, як у них з’являються тріщини.

Грейсон не тиснув. Він просто був поруч, дозволяючи їй самій вирішувати, чи хоче вона впустити його в свій світ.

І, можливо, саме тому вона почала замислюватися, що, можливо, впустити його — це не така вже й погана ідея.

Розділ 15. “На грані змін”

Понеділок ранок у школі почався так, як завжди: шум у коридорах, голоси учнів, розмови про вихідні. Але для Грейсона це був ще один день, коли він готувався до зустрічі зі Скарлетт.

Він увійшов у клас і зайняв своє місце, розмовляючи з Джейком про майбутній хокейний матч. Але навіть розмова про спорт його не захоплювала так, як зазвичай. Він думав про їхню прогулянку в п’ятницю. Її усмішка, легкий сарказм, те, як вона виглядала, коли дивилася на місто з того пагорба.

Десь у глибині душі Грейсон розумів, що Скарлетт не така, як усі. Її внутрішня боротьба, ті стіни, які вона вибудувала навколо себе, тільки додавали їй загадковості.

Скарлетт зайшла в школу із запізненням, ковтаючи каву на ходу. У коридорах її вітали звичні обличчя, але вона не звертала на них уваги. Її думки все ще блукали у вихідних.

Елізабет, яка чекала біля її шафки, виглядала особливо задоволеною собою.

— Ну, як пройшли твої вихідні? — з посмішкою запитала вона, одразу втупившись у подругу.

— Нормально. Як завжди, — відповіла Скарлетт, намагаючись звучати байдуже.

Елізабет підняла брову.

— Серйозно? Нічого не хочеш розповісти?

— Наприклад?

— Ну, скажімо… про те, як ти гуляла з Грейсоном у п’ятницю?

Скарлетт застигла, намагаючись приховати здивування.

— Ти звідки знаєш?

Елізабет лукаво усміхнулася.

— У нашому маленькому містечку новини поширюються швидше, ніж інтернет. Крім того, я бачила, як він відвозив тебе додому.

— Це було випадково, — коротко відрізала Скарлетт, повертаючи ключ у замку шафки.

— Випадково? — переспросила Елізабет, наслідуючи її тон. — Ти точно впевнена, що це не перетворюється на щось більше?

Скарлетт кинула на неї різкий погляд.

— Ліззі, у нього просто якась дивна нав’язливість. Це нічого не значить.

— Але ти його не відштовхуєш, — підловила подруга.

Скарлетт не відповіла, і Елізабет лише знизала плечима.

— Ну, добре, залишимо це. Але я все одно за тобою спостерігатиму.

На уроках Грейсон кілька разів зустрівся з нею поглядом. Її погляд був гострим, як завжди, але в ньому з’явилося щось нове. Наче вона дозволяла йому трохи ближче підступитися до своєї внутрішньої території.

На перерві він підійшов до неї в коридорі.

— Привіт, заучко, — привітався він із легкою посмішкою.

— Знову ти, — буркнула вона, хоча її голос не був таким гострим, як раніше.

— Звісно. А ти сподівалася, що я зникну?

— Було б непогано, — відповіла вона, тримаючи саркастичний тон.

— Тобто ти б сумувала за мною?

Вона пирхнула й повернулася до своєї шафки.

— У тебе завжди є що сказати, правда?

— А у тебе завжди є що приховати, — відповів він, спостерігаючи за нею.

Вона різко зачинила шафку й подивилася на нього.

— Ти дуже багато думаєш, Грейсоне.

— І ти дуже мало говориш, Скарлетт.

Вони зіштовхнулися поглядами. У цій короткій миті між ними було щось схоже на виклик, але також і щось більше.

— Ну що ж, побачимося на тренуванні, — кинув він, відступаючи.

Скарлетт лише похитала головою, проводжаючи його поглядом.

Увечері, сидячи за домашнім завданням, вона зловила себе на думці, що її думки знову повертаються до нього. Грейсон наче ставав частиною її життя, навіть якщо вона не хотіла цього визнавати. Його постійна присутність, його гострий розум і непохитне бажання зрозуміти її починали щось змінювати.

Вона зітхнула й відкрила книгу, але тепер здавалося, що навіть друковані слова не могли відвернути її увагу від того, що творилося в її голові.

Грейсон, якого вона вважала лише тимчасовим гостем у своєму житті, раптом став значно більшим. І це її лякало.

Розділ 16. “Зіткнення в тренажерному залі”

Наступного дня, після уроків, школа вирувала: команда хокеїстів готувалася до важливого матчу, а тренажерний зал був переповнений шумом. Скарлетт зайшла туди лише для того, щоб знайти свою подругу Елізабет, яка мала бути в секції чирлідерів, але все обернулося інакше.

— Що ти тут робиш? — голос Грейсона змусив її озирнутися.

Він стояв у спортивному одязі, волосся трохи розкуйовджене після тренування. У руках він тримав хокейну ключку, виглядаючи якось особливо впевнено.

— Шукаю Елізабет, — відповіла вона, намагаючись не виказати роздратування.

— У залі? Ти ж знаєш, це наш час.

— І що? Зайти сюди заборонено?

— Звісно, ні, — усміхнувся він. — Але я здивований. Ти ж зазвичай не тусуєшся в таких місцях.

Скарлетт проігнорувала його зауваження й рушила далі, але Грейсон ішов слідом.