Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

залізничну станцію Харків... Житлові будинки, готелі, театри і храми не чіпали. Хотілося б думати, що жахнулися зробленому в столиці, але, ймовірніше, бракувало часу і вибухівки. Був єдиний виняток: будинок № 17 на вул. Дзержинського. У цьому комфортабельному партійному особняку жив свого часу лідер компартії України Косіор, і можна було припустити, що тут оселиться поважна персона. Під підлогою котельні на глибині понад два метри заклали радіокеровану міну, а вище — звичайний фугас. Німецькі сапери його знешкодили й на тому заспокоїлись. А в ніч на 14 листопада Старинов підірвав особняк з Воронежа по радіо. Загинули командир 68-ї піхотної дивізії вермахту генерал-майор Браун і кілька офіцерів його штабу.

Як правило, радіоміни та міни уповільненої дії знищували набагато більше мирних громадян, ніж солдатів та офіцерів противника. А тут рідкісна удача: ліквідовано ворожого генерала, свої ж під час вибуху не постраждали. Не дивно, що газета «Известия» в 1963 році захоплено розповіла про цю диверсію і всіляко її прикрасила. Командир дивізії Браун став у газеті не тільки начальником харківського гарнізону, а й комендантом міста (хоча комендантом з 24 жовтня до З грудня був Ервін Фіров), а заразом йому додали до прізвища приставку «фон» і назвали двоюрідним братом конструктора німецьких ракет Вернера фон Брауна. При цьому газета промовчала, що у відповідь на вибух німці повісили п’ятдесят харків’ян і заарештували тисячу як заручників...

Після Харкова були тільки поодинокі випадки використання мін Ф-10 — у широкому масштабі вони більше не застосовувались. Але відомо, що їх було виготовлено близько п’яти тисяч. Чому ж Старинову для Харкова видали тільки тридцять штук? Згадаймо, що це відбувалося на початку жовтня, коли німці наближалися до Москви. Радіоміни встановлювали на їхньому шляху поряд із звичайними. Абсолютну ж більшість Ф-10 приберегли для самої столиці СРСР, де було заміновано дуже багато об’єктів — від вокзалів та станцій метро до готелів і Великого театру. До цього списку, за обережним визнанням одного з керівників НКВС Павла Судоплатова, входили й «деякі житлові будинки». Отож зруйнований Хрещатик був лише першим актом задуманої у Кремлі трагедії.

Кому вигідна брехня

Радянська пропаганда стверджувала, що вермахт не мав радіомін, бо німецькі конструктори не зуміли їх створити. Отже, навіть скопіювати не змогли? Звучить дуже смішно.

Насправді фірма «Сіменс унд Гальске» у 1942 році створила радіоміни Т-20 і навіть експериментувала з ними в Сталінграді, але далі цього справа не пішла, бо Гітлер не терпів нічого, пов’язаного з відступом. Крім того, німці добре знали їхні слабкі місця. Радіоміну можна знешкодити не тільки глушінням в ефірі, а й із допомогою звичайних лопат! Їй необхідна антена завдовжки не менше 30 метрів, закопана в землю. Саперам противника досить було добре перекопати ґрунт навколо підозрілого об’єкта, щоб виявити цю антену. Саме так німці знешкодили міну, закладену в Харкові під будинком штабу військового округу.

Мінування власних міст з їхніми святинями і житловими будинками неможливо виправдати. Але кремлівське керівництво винувате ще й у спробі списати вибухи на окупантів. Я аж ніяк не захищаю нацистів, маю до них величезний особистий рахунок. Та якщо до їхніх незліченних звірств додано хоча б одне вигадане, можна заперечувати Бабин Яр, Хатинь, Освенцим...

Такі голоси вже звучать. Цю міну Кремль заклав під історію.

Правда про «матч смерті»

Чому загинули четверо динамівців

Про цей матч київських футболістів з німцями в серпні 1942 року написано повісті, знято фільм «Третій тайм», а до 70-ліття на екрани вийшов ще один з універсальним Сергієм Безруковим у головній ролі...

Згадаймо версію, яка лежить в основі всієї цієї творчості й була за радянського часу офіційною. Гравців київського «Динамо», що потрапили в лапи фашистів, змусили зустрітися на футбольному полі з командою німецьких військово-повітряних сил «Люфтваффе». Київський стадіон «Зеніт» оточили автоматники з вівчарками. Нашим спортсменам під загрозою смерті наказали програти, щоб усі наочно переконались у вищості арійської раси. Футболісти «Люфтваффе» розбили голову воротарю Трусевичу і взагалі поводились як костолами, а німецький суддя був цілком на їхньому боці. Однак динамівці одержали переконливу перемогу. За це всю команду просто зі стадіону повезли до концтабору й розстріляли.

Цей міф, створений радянською пропагандою, не витримує елементарної перевірки фактами та логікою. Він давно тріщить по швах, але обростає новими вигадками. Я впевнений, що його герої — чесні і мужні люди — воліли б чути правдиву розповіді, про ті драматичні події.

Як же було насправді? Щоб краще це зрозуміти, звернімося спочатку до документальних свідчень, які не мають прямого стосунку до футболу.

Одкровення фюрера

Був у Гітлера свій літописець, такий собі Генрі Пікер. У 1941-1942 рр. він постійно стенографував застільні розмови фюрера під час обідів та вечерь. 22 липня 1942 року в ставці «Вервольф» під Вінницею з вуст Бормана прозвучало: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не дуже сильно розмножились: адже ми маємо намір добитися, щоб одного чудового дня всі ці землі, які вважалися раніше російськими, були заселені німцями».

Гітлер зразу підхопив цю думку: «Ми зобов’язані вжити відповідних заходів і не допустити зростання чисельності місцевого населення». Фюрер був у гарному настрої (дивізії вермахту ввійшли до Сталінграда й наступали на Північному Кавказі), тому він великодушно додав: «Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть до них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого слід їх навчити, — це розрізняти дорожні знаки. Уроки географії мають зводитися до того, щоб змусити їх запам’ятати: столиця рейху — Берлін... Крім того, буде цілком досить навчити тубільців — наприклад, українців — трохи читати та писати по-німецьки; такі предмети, як арифметика тощо, у цих школах зовсім ні до чого».

З «тубільцями» гітлерівці не були так відверті — надто рано! «Ми дізналися, що німці несуть нам „самостійну Україну“ і що українці робляться привілейованою нацією», — записала у своєму щоденнику 25 вересня 1941 року киянка Ірина Олександрівна Хорошунова. Цю ілюзію підтримувала підконтрольна окупантам Київська міська управа на чолі з бургомістром Оглобліним.

Німецька адміністрація (штадткомісаріат) дала дозвіл на проведення культурних заходів. Почали з музики. У місті відновили роботу театри опери й оперети, Українська хорова капела, капела бандуристів, консерваторія. Відкрилися вісім кінотеатрів. Доступним став для відвідувачів зоопарк. На черзі був футбол... Киянам гостро не вистачало хліба, а його дефіцит влада в усі часи компенсувала видовищами.

Колишній футболіст київського «Желдора» Георгій