Читати книгу - "Державець"

в разі потреби, триматися власними силами, чи йому завжди необхідна чужа оборона. Щоб ліпше з'ясувати це питання, я скажу, що, по-моєму, вистояти зуміють саме ті, хто завдяки масі людей чи грошей здатний виставити достатнє військо й дати бій усякому, хто на нього нападе. Навпаки, чужого захисту, по-моєму, завжди потребують ті, хто не може битися з ворогом у чистому полі, а змушений шукати сховку за мурами і там боронитися. Про перший випадок уже йшла мова, і далі ми ще скажемо, що потрібно. Все, що можна сказати про другий випадок, це — переконувати таких владарів для порятунку свого зміцнювати і забезпечувати всім головне місто, а на решту країни не зважати. Якщо добре укріпити своє місто, а в іншому чинити з підданцями так, як я сказав і ще кажу далі, то нападатимуть на такого Державця тільки з великою осторогою: адже люди завжди побоюються роботи, пов'язаної з труднощами, а напад на Державця, коли місто його добре укріплене і народ його не ненавидить, аж ніяк не легка справа. Німецькі міста найвільніші, території їхні невеличкі, вони слухаються імператора, наскільки самі цього хочуть, і не бояться ні його, ні інших могутніх сусідів: адже вони так укріплені, що кожен вважає взяти їх за справу довгу й морочливу. Всі вони оточені ровами, обнесені міцними мурами, щедро оснащені гарматами, а в складах завжди є на рік запас харчів, напоїв і палива. Крім того, щоб прохарчувати простолюд без утрат для міської скарбниці, вони завжди мають запаси сировини для забезпечення на цілий рік роботи людям у промислах, заняття якими є життєвою основою даного міста і джерелом існування простого народу. Нарешті, в них у пошані військові вправи і вироблено багато законів про військову справу. Отож Державець, який має добре укріплене місто і не викликає ненависті до себе, не може зазнати нападу; якби це сталося, напасникові доведеться забратися геть, бо доля така мінлива, що годі комусь цілий рік даремно стояти з військом, облягаючи місто. Мені заперечать: якщо майно народу залишається за мурами і він побачить його у вогні, то йому забракне терпцю, і довга облога і турбота про свої справи змусять його забути про Державця. На це я відповім, що сильний і мужній Державець завжди переборе ці труднощі, підбадьорюючи підданців, що це лихо скороминуще, або лякаючи їх жорстокістю ворога, або обережно захопивши тих, хто здасться йому ворохобником. Окрім того, ворог, зрозуміло, палитиме і плюндруватиме країну під час вступу до неї, тобто коли голови у людей гарячі і ладні до захисту. А проте Державець повинен тривожитися, що через кілька днів, коли люди охолонуть, шкоди уже буде завдано, зло вчинене і зарадити вже годі. Тоді підданці ще тісніше згуртуються довкола свого Державця, вважаючи, що він їм завдячений, бо оселі їхні спалені, а маєтки зруйновані задля його оборони. Людині властиво відчувати себе зобов'язаною і за добро, яке робить вона сама, і за те, яке робиться їй. Отже, як бачимо, розумному Державцеві неважко буде підтримати дух своїх громадян і на початку, і під час облоги, якщо вони матимуть чим жити і боронитися.

РОЗДІЛ XІ

ПРО ВОЛОДІННЯ ЦЕРКОВНІ

Залишається тепер поговорити ще про володіння церковні, де всі труднощі виникають до здобуття їх; річ у тім, що здобуваються вони власними силами чи фортуною, а щоб утримати їх, не треба ні того, ні того; адже вони спираються на давні, створені вірою установи, такі міцнющі й наділені такими властивостями, що підтримують владу правителів, хоч би як ті жили і хоч би що чинили. Тільки ці зверхники володіють державами, не захищаючи їх, і підданцями, не правлячи ними; держави, хоч і залишаються без захисту, у них не забираються, а підданці, хоч ними не правлять, про те не турбуються, не думають, але й не можуть од них відпасти. Таким чином, тільки цим володінням гарантовано безпеку й щастя. Але оскільки ними керує вища сила, недоступна людському розумові, то я відмовляюся про них говорити; вони звеличені й бережені Господом Богом, і було б затією людини зарозумілої й зухвалої про них розмірковувати. Та все ж дехто може мене запитати, як воно сталося, що Церква досягла такої світської могутності, тоді як до папи Олександера італійські правителі, причому не лише ті, хто похвалявся своєю владою, але будь-який маленький барончик і князьок мало рахувалися з нею у світських справах; нині ж перед нею тремтить король Французький, і Церква змогла вигнати його з Італії і розправитися з венеційцями; якби події ці були навіть добре відомі, мені здається незайвим нагадати найголовніші з них. До появи в Італії Карла, короля Франції, країна була під зверхністю папи, венеційців, короля Неаполітанського, дука Міланського і флорентійців. Цим державам доводилося турбуватися насамперед про дві речі: по-перше, щоб якийсь чужинець не вступив до Італії з військом; по-друге, щоб ніхто з них самих не розширяв своїх володінь. Найбільше побоювання викликали папа і венеційці. Щоб стримувати венеційців, усім іншим довелося об'єднатися, як це і сталося при обороні Феррари, а для приборкання папи користувалися римськими баронами; а оскільки барони ділилися на Дві партії — Орсіні і Колонни, між ними точилися постійні чвари; протидіючи один одному зі зброєю в руках, перед очима першосвященика, вони тим самим підривали саме папство. Хоча іноді і появлявся мужній папа, як от Сікст IV, одначе ні щастя, ні вміння ніколи не могло визволити його від цього клопоту. А все тому, що папи правили недовгий час. За десять років — стільки в середньому правили папи — на превелику силу вдавалося повалити одну з цих партій; скажімо, якщо якийсь папа устигав майже розправитися з Колонною, після нього правив інший, який давав їм змогу знову підвести голову, бо був ворогом Орсіні, а розправитися з Орсіні уже не було часу. Все це призводило до того, що світську владу папи в Італії мало шанували. Тільки Олександер VI, один з усіх першосвящеників на троні, довів, якої переваги міг досягнути папа з допомогою грошей чи військової потуги; користуючись дуком Валентино як знаряддям і навалою французів як слушною нагодою, він доконав усього, про що я казав вище, оповідаючи про герцогські справи. І хоча його метою було підняти не Церкву, а дука, а проте все, що він чинив, сприяло величі Церкви, яка заживала плодів його праці по його смерті і падінню дука. Юлій II, спадкоємець Олександера І, застав Церкву могутньою властителькою цілої Романьї;