Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

– Бачили ви, пане, того панича? - гордо промовляв Ладран, ідучи попереду. – Виділи як він очі пучив?

Дейці лиш підтакували. Йшов задоволений роботою і Канаан, впевнено дивлячись вперед, і замість сонця, напівтонучого десь за стіною, він вбачав свої майбутні статки.

– Я й не думав, що є книги Даана Тайрена, – радісно говорив хлопчина.

– Кого-кого? – перепитали дейці в унісон.

– Ну, поета вашого.

Канаан спинився, наступні слова хлопця могли багато чого змінити.

– А це ти звідки знаєш?

– І кожен із соф’їрської сім’ї, і сирота хоч раз читали ті невеликі сторінки з трьома віршами. Я б того й не згадав, допоки той панич не пробубнів: «Даан Тайрен… Даан Тайрен».

Канаан задумано тримав свою долоню на устах, наче втримуючи, аби ті не бовкнулі лишнього, поки він роздумував.

– Джаво, знаєш, що то значить?

– Посвяти мене, – усміхнено мовив Несварніко.

– Святити маєш ти, монаше, – майже підсвідомо з’ядував деєць, бо це було расове, – якщо хлопчина говорить правду, що це єдине видання книг, – вже стало відчутно як Джаво здушував в собі фрустрацію розуміння ситуації,– то я можу отримати захмарні суми.

– МИ можемо, – виправив того хлопчина.

Канаан уподібнився лису на своєму лиці:

– А хіба домовленістю не був мій кошель?

– Е ні, пане! Ваш кошель може й не вмістити усю ту платню, але на мою там місце знайдеться!

– А Джаво? – переходив з теми на тему деєць. – Як же його частка?

– Та ви його бачили? – махнув Ладран рукою. – Його частки і для нього нема.

У Джаво було що бачити, особливо в очах, які прохали у вечірнє небо і бажали, щоб уся ця авантюра вийшла дейцю боком.

***

Заночі, ізнов в «Угіддях троля», де простенька одна кімната була винайнята лиш для хлопчиська, дейці сіли за крайній столик не тому, аби їх не почули, а просто то були єдині вільні місця. Розпивали вони розведене питво у кухлях, просто, щоб горло не пересихало від постійних теревенів. Як казали міські м’ясники: «Розмовляли про м’ясо і про дух». Однак цю ідилічну, відчужену й інтимну розмову дехто перервав. Стілець вона ніби навмисно тягнула по підлозі, аби чутно стало про її прихід. Усе, від зачіски з білявого волосся і до одягу, говорило про її простолюдство:

– Мій пан висловлює щире захоплення вами, і від свого імені запевняю, що він завтра запропонує таку суму, від якої ви не зможете відмовитись.

Ні один із дейців не був радий її присутності. Канаан зробив реверанс долонею, аби та продовжувала.

– Та він не знає, що пани з такими дорогоцінними літературними артефактами ходять по дешевих шинках і п’ють не найліпше пійло. Було б неприємно, якби мій пан поставив під сумнів легітимність таких книг, а він, знаєте, щодо цього фанатик, може і забути про це. Однак кілька слів…

Канаан дістав кошель, і той дзвінко зазвучав під своєю тканинною шкірою.

– Скільки? – спитав він.

Вона пхикнула, та стримала свій сміх:

– Половину того, що отримаєте.

– Ага, – відмахнувся від неї деєць – тримай кишеню ширше! Може щось втрапить, та не ми…

– Мене до цього не приплітай, – вставив своє Джаво.

Вона розвела руками, і кожен вигин її тіла, від уст до м’язів, промовляв: «Пожалкуєте». Так служка і пішла, сигналізуючи своє відбування скрипом стільця по підлозі.

– Віриш їй? – спитав однорогий деєць.

– Побоююсь, -  слідував за нею очима Канаан, допоки вона не зникла десь надворі.

– Погрози якісь дурнуваті, – кивнув Джаво, і вони продовжили розмову.

Щось все ж непокоїло червоношкірого дейця, і ці думки він ніс із собою у сни.

***

На ранок усі троє сиділи під стіною перед входом до шинку. Дейці тут і спали, точніше медитували, і вважалася ця справа святою, а жоден п’яничка чи безхатько не смів їх турбувати. Багато хто, особливо шинкар, бачив це як просту скупість і нехтування власним здоров’ям, однак кусень хліба все одно приніс, і то лише Ладрану, говорячи аби той не здумав їх пригощати.

– Вони он диви які аскети! – кивав на рогатих шинкар, певно, південець, бо мав шкіру, подібну міді, і голос, мов завивання вітру поміж дюн.

Трійця так і продовжувала сидіти, коротаючи час тишею, допоки Канаан не «пробудився».

– Слухай, Несварніко, а міг би ти мені посвятити воду?

Деєць став і розім’явся після стількох годин медитації, а потім знову сів, розправивши ноги. Дістав десь у внутрішній кишені, ближче до серця, згорток зі шкіри і невелику фляжку.

– А нащо?

Канаан почав розгортати ту шкурку, чимось, певно, напхану.

– Кажуть, рідини, наповнені магією, швидше лікують рани.

– Може, у вас шкіра і червона, але ж не схоже, що ви поранені, – додав своє хлопець, а монах закивав, погоджуючись.