Читати книгу - "Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра"

Вона знизала плечима.

— Бо таке не люблять.

Я глянула на її очі. І впізнала там себе. Себе — з усіх тих моментів, коли я теж боялась бути “надто гучною”, “надто щирою”, “надто живою”.

— А я — за “занадто”, — сказала я. — Бо тільки тоді ти справжня.

На обіді я сиділа в авто, їла бейгл з лососем і гортала новини, не запам’ятовуючи жодного слова.

— GPT, він приїде ввечері. Що я скажу?

GPT:

Скажеш “заходь”. І потім — щось, що не придумано заздалегідь.

— Але ж я психолог. Я завжди знаю, що сказати.

GPT:

Сьогодні — не терапія. Сьогодні — життя.

Після останньої консультації я лишилась у кабінеті на десять хвилин більше. Примружилась до вечірнього світла, що лягало через жалюзі. І спробувала зрозуміти, чого мені хочеться від цього вечора.

Точно не драми. Не ще одного чоловіка, який просто “зайде на хвилинку”. Не ще одного ефіру — цього разу в моїй квартирі.

Я хотіла тиші. Сміху. Справжності. І… ну добре, поцілунку. Без вагань.

Удома я прибрала білизну з сушарки (ура, Назар не побачить мої шкарпетки з бегемотиками), встигла прийняти душ, вдягла домашній костюм кольору кави з молоком — той самий, який не виглядає ні як “зав’язуюсь із життям”, ні як “давай жити разом”.

На годиннику — 18:47.

О 18:52 — дзвінок у двері.

— GPT, це він?

GPT:

А якщо — ні?

— Тоді я кинуся в кут і буду їсти ту саму половину круасана, що зранку.

Я відкрила.

Назар стояв на порозі. Темна куртка. Світлий светр. Погляд… теплий. Без натиску. Без запитань. Просто “я тут”.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Без піци.

— Без броні.

Він усміхнувся.

— Можна увійти?

— А якщо я скажу “ні”?

— Тоді я чекатиму тут, поки ти передумаєш.

Я відійшла вбік.

— Заходь. Але попереджаю: чай із м’ятою і плед — це все, на що ти можеш сьогодні розраховувати.

Він роззувся, поклав куртку на стілець, сів на край дивана. Я налила чай, принесла шоколад, сіла поруч.

— Як ти? — спитав він.

— Як людина, яка двічі сьогодні не встигла на думки. А ти?

— Як людина, яка тричі за день уявляла, як сидить тут. І ось — сиджу.

Ми мовчали хвилину. Пили чай. І кожен ковток ніби знімав з мене одну зі старих масок.

— Назар, а чого ти боїшся? — спитала я.

Він подивився на мене. Не злякано. А глибоко.

— Я боюсь, що все піде надто швидко. І я не встигну відчути — тебе.

— А я боюсь, що все піде надто повільно. І я знову встигну втекти.

Він поставив чашку на стіл. Доторкнувся до моєї руки. Тепло. Без сумнівів. Без маніпуляцій.

— Давай не тікати. І не поспішати. Давай — просто побудемо.

Я кивнула. І не сховала руки. І не зробила жарт, щоб відволікти. Просто лишилась — з ним. Тут. У моменті.

Через годину ми вже лежали на дивані, він читав мені вголос уривок з якоїсь книги про емоційний інтелект, а я… я засинала.

— GPT, запиши це в журнал змін.

GPT:

Що саме?

— “Аннет. Один вечір. Без аналізу. З теплом. І з кимось, хто не лякає.”

Він залишив квартиру десь о першій ночі.

Без поцілунку.

Але з поглядом, який лишився в моєму серці до ранку.

О 1:43 на телефон прийшло повідомлення. Від нього.

“Я хотів би, щоб наступного разу ми не прощались на порозі.”

Я дивилась на екран. І відчувала, що нова серія вже наближається.

— GPT, це серйозно?

GPT:

Це — справжньо. А справжнє завжди страшніше. І цінніше.