Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Схи-и-изма-а-а-а-тик! — з бічної вулички долинув звірячий крик, і звідти прямо на панську карету вибіг переляканий захеканий хлоп у понищеному ремісничому фартушку, а за ним — троє розпашілих чолов’яг теж у фартушках, з палицями.
— Що то таке діється? — грізний окрик старого Потоцького змусив усю процесію сповільнитися.
— Ваша милосте, — упав на коліна замучений чоловік, — убити… убити мене хочуть…
Старий пан вийшов із карети, пильно вдивився в обличчя кожного.
— Що маєте сказати на своє виправдання?
Переслідувачі, заскочені новим поворотом подій, стояли, переглядаючись.
— На коліна перед паном, бидлото! — втрутився гайдук супроводу.
Усі прийняли позу смирення, але пояснення давати не наважувалися.
— Ти! Говори! — наказав Франц Салезій наймолодшому: молодість завжди більше скаже — язик іще нестриманий…
— Він ціни спустив… Замовлення наше забрав… партач…
— А вам хто не давав ціни спустити? Жадібність глузд замінила? — Цеховики мовчали. — А схизматиком його чому назвали?
— Бо він і є схизматик, — пробурчав старший.
— Ви знаєте, до чого довели такі закиди на сході? — спитав Потоцький. Чоловіки мовчали, бо добре знали, до чого… — До хат спалених, моря крові, дітей мертвих… Ви такого тут хочете? Чого мовчите? Відповідайте!
— Не хочемо… — загуділи майстри.
— Як тебе звати? — звернувся дідич до партача.
— Іван…
— Ото, Іване, слухай і всім перекажи: якщо хто ще коли-небудь буде притискати вас за замовлення чи схизматиками обзивати, прийдеш до старости, і тому староста, — пильно глянув у бік переслідувачів, — зробить привселюдну хльосту. Ідіть і пам’ятайте: покарання моє буде жорстоке…
Принишклі чоловіки дочекалися від’їзду карети й розійшлися. Є слова м’якенькі, як подушка, і звучать приємно й лагідно: «мама», «тиша», «сон», «квіточка»… Чи ти будеш їх говорити протяжно, чи з будь-якою інтонацією — ніщо їх не зіпсує, бо і зміст, закладений у них, і поєднання звуків приємні для сприйняття… А от при слові «схизматик», як іще й не розумієш істинного значення, уявляється якась велетенська колючка, з якої може ненароком викотитися гримуча змія — і тебе за ногу… А ще більш неприємно, коли цим словом називають тебе, а особливо якщо ти ще й знаєш його зміст… Означає воно «розкольник», «віровідступник» — так католики називали і греко-католиків, і православних. Хоча створення греко-католицької церкви було визначено спочатку як проект із примирення християн різних обрядів, бо найменші церковні розбіжності провокували міжконфесійні й міжнаціональні бійні, насправді глибоке презирство і в католицького духовенства, і в католицької шляхти залишилося, що вилилося в намагання взяти під повний контроль греко-католицьку «посестру» й у фактичну зневагу до «схизматиків»: постійне втручання в справи уніатської церкви, недопускання її ієрархів у польський Сенат — там могли бути лише католицькі. Влада не давала жодних пільг греко-католицьким священикам: вони, як і православні, навіть відбували панщину у феодала. Уніатів не вважали повноправними громадянами тільки тому, що греко-католицька церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, народних традицій і свят. Хтозна, якби відмовилася, чи була б нині Україна?.. То в однорідному середовищі люди, які сварилися, могли ображати одне одного словами «свиня», «тупий пень», «лінтюх», «скнара», «йолоп», «курвий син»… Але коли ті самі слова діставали національно забарвлене означення, то — о-йо-йой — починало пахнути масштабною бійкою в найкращому випадку… Та їжакувате слово «схизматик» дорівнювало цілому мішку всіх інших образ, бо чіпляло те святе, що є в душах, — віру: її ж не видно, вона як ніжне тіло молюска всередині мушлі. Мушля витримає більше образ, бо вона тверда, але віра… Віру краще не чіпати: вона ранима, бо це духовна суть людини, всмоктана з молоком матері. Не чинить вона тобі зла — не чіпай її. Та й не може чинити, бо фундамент усіх релігій замішаний на однакових заповідях Божих. Але то є мудрість, до якої потрібно дорости всім народам. Мудрість — це не розум, не знання — ні, це не синоніми. Це знання, помножені на досвід і час, за який вони стають сутністю колективної поведінки… А поки що «Схизматик!» — кричав сусід сусідові у сварці за межу; «Схизматичка…» — заздрісно шипіли дівчата-односельці вслід вродливій юнці; «Схизматик, схизматик…» — дражнили хлопчаки товариша на річці… Зернята ненависті сходили в одних душах, сіючи насіння помсти в інших, розводячи мости між цілими народами на століття, спиняючи світ на шляху вдосконалення. Важка ноша Каїна розтягнулася на віки, і щедро присипав він люд пилом свого прокляття… Убити Каїна в собі — ось вища мудрість, якої має прагнути світ…
Секретар Сіраковський із полковником Домбровським, стоячи перед вельможними очима панів Потоцьких, доповідали про результати рейду на млин:
— Треба сказати, ваша милосте, що по селах ситуація може бути критична, бо збіжжя мало й люди майже голодують, — Сіраковський зробив паузу. — І, як весна далі буде така холодна, то може й мор початися…
Станіслав Щенсний тривожно звів брови й глянув на батька.
— Шляк курву не трафить, — наклав резолюцію старий Потоцький, — але з податками поки що не тисніть, хай віддихаються від зими, а там поросята, курчата, гусята… — тоді вже можна… і буде що відтиснути.
— А ще мірошник дав три злоті як компенсацію за недоплату, — поклав гроші на стіл Домбровський.
— І то добре, то є половина коня за ціною, — схвалив старий дідич. Півконя абсолютно спокійно залишилося лежати в кишені Домбровського, та вони не обтяжували ні кишеню, ні мініатюрне сумління полковника. — Так, і ще одне. Пан Кароль Сіраковський! — Сіраковський розправив плечі й підтягнув живіт. — Я призначаю вас маршалком двору свого сина: будете управляти його справами й допомагати керувати маєтностями. Сподіваюся, що той досвід, який ви накопичили, піде на користь обом. — Кароль щиро всміхнувся й шанобливо вклонився Станіславові Щенсному, а той приязно відповів кивком. — А ми з Домбровським поїдемо далі — у Тартаків, Сокаль, обсервуємо ситуацію там. Ну що, сину, за тиждень чекаю на тебе вдома, у Кристинополі, та й мама тебе вже хоче побачити. — Батько поплескав сина по щоці й обійняв.
— Так, тату… У мене… у нас із Каролем усе буде добре, обіцяю…
— Мусить, мусить бути добре… Усе потихеньку-помаленьку залагодиться,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.