Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Коли цю думку сформульовано так безпосередньо, вона видається найпрямолінійнішою з усіх теорій тривалої зафіксованости, які лише можна собі уявити, й напевне вже були історики, що бачили географію саме так. Ідея походить з давнини, щонайменше від Геродота, грека з п'ятого сторіччя до н. е., що його часто вважають батьком історії. «У щасливих країнах і люди бувають здебільшого розніженими[17]», — писав він і, як і низка детерміністів після нього, робив висновок, що географія наперед визначила велич його батьківщини. Найвизначніший приклад дає, мабуть, географ з Єльського університету Елсворт Гантингтон, що 1910 року впорядкував гори статистики, аби показати, що його рідне місто Нью-Гейвен у штаті Коннектикут має клімат, що майже ідеально стимулює людей бути великими. (Перевагу мала лише Англія.) І навпаки, висновував він, «надто однорідно стимулювальний»[18] клімат Каліфорнії — де я живу — призводив просто до підвищеного рівня божевілля. «Людей з Каліфорнії, — запевняв Гантингтон своїх читачів, — можна, мабуть, уподібнити до коней, яких кваплять аж так, що заганяють, а тоді деякі з них гинуть від надмірної втоми».

З таких речей можна кпинити, але коли я кажу, що географія пояснює, чому Захід панує, йдеться про дещо зовсім інше. Географічні відмінності спричиняють довготривалі ефекти, які, проте, ніколи не бувають зафіксованими. Те, що на якомусь етапі суспільного розвитку є географічною перевагою, на іншому етапі може не мати значення чи бути очевидною завадою. Можна було б сказати, що географія стимулює суспільний розвиток, тоді як суспільний розвиток визначає значення географії. Це вулиця з двобічним рухом.

Аби пояснити цю думку й дати стислу дорожню карту на решту книжки, подивімося на двадцять тисяч років назад, на найхолоднішу точку останнього льодовикового періоду. Тоді географія мала дуже велике значення: льодовики завтовшки з милю вкривали більшу частину північної півкулі, їх облямовувала суха та майже непридатна для життя тундра, і лише ближче до екватора невеличкі гурти людей могли існувати за рахунок збирання та полювання. Відмінності між півднем (де люди могли жити) та північчю (де не могли) були величезними, тоді як відмінності між Сходом і Заходом в межах південної зони були відносно незначними.

Кінець льодовикового періоду змінив значення географії. Звичайно, полюси залишилися холодними, а екватор далі був спекотним, але в кількох місцях між цими крайнощами (у другому розділі я називатиму їх вихідними осередками) поєднання теплої погоди з місцевими географічними особливостями сприяло еволюції рослин та/чи тварин, що їх люди могли одомашнити, тобто змінити генетично, зробити кориснішими і зрештою досягти точки, коли генетично змодифіковані організми можуть виживати лише в симбіозі з людиною. Одомашнені рослини та тварини — то більше харчів, отже, більше людей, отже, більше новацій, проте також більший тиск на самі ресурси, що живлять весь процес. Парадокс розвитку почав діяти.

Протягом льодовикового періоду всі осередкові регіони були доволі подібні своїми відносно теплими, придатними для життя умовами, проте тепер вони ставали дедалі відміннішими і від решти світу, і один від одного. В усіх цих місцях географія була сприятливою, але в деяких сприятливішою, ніж в інших. Один з осередків, так звані Горбисті Схили в західній Євразії, мав унікально велику концентрацію придатних до одомашнювання рослин та тварин, а позаяк всі групи людей майже однакові, рух до одомашнювання почався саме тут, в місці, де робити це було найлегше, а ресурси були найбагатші. Це відбувалося близько 9500 року до н. е.

Дотримуючися засад того, що є, я сподіваюся, здоровим глуздом, у цій книжці я вживаю терміна «Захід» до опису суспільств, що походять від найзахіднішого (і найдавнішого) з євразійських осередків. Дуже давно Захід поширився від вихідного осередку в південно-західній Азії[19], охопив басейн Середземного моря та Європу, а протягом останніх кількох сторіч — також обидві Америки та Австралію. Я означую «Захід» саме таким чином (замість добирати якісь начебто винятково «західні» вартості, як-от свобода, раціональність чи толерантність, а потім міркувати, звідки ці вартості походять та які частини світу їх мають) і сподіваюся, що трохи згодом стане ясно, чому таке означення має важливі наслідки в сенсі розуміння світу, що в ньому ми живемо. Моя мета — пояснити, чому нині на земній кулі домінує конкретна сукупність суспільств, що походять від західного вихідного осередку, насамперед суспільства Північної Америки, а не суспільства з інших частин Заходу, не суспільства, що походять від інших вихідних осередків, і не сталося так, що взагалі не домінувало б жодне суспільство.

Згідно з такою самою логікою, я вживаю терміна «Схід» на позначення всіх суспільств, що походять від найсхіднішого (і другого за віком) євразійського осередку. Схід також дуже давно поширився від вихідного осередку між ріками Хуанхе та Янцзи в Китаї, де одомашнювання рослин почалося близько 7500 року до н. е. Нині він простягається від Японії на півночі до країн Індокитаю на півдні.

Кожне з суспільств, що походять від інших осередків — південно-східного в теперішній Новій Гвінеї, південноазійського в сучасному Пакистані й північній Індії, африканського у східній частині пустелі Сахара та двох осередків Нового Світу в Мексиці та Перу, також має свою захопливу історію. Я буду їх торкатися в дальшому викладі, але головну увагу, по змозі невідступно, приділятиму порівнюванню Сходу та Заходу. Я обґрунтовую це тим, що від кінця льодовикового періоду найрозвиненіші суспільства світу майже завжди походили або з західного, або зі східного вихідних осередків. Альберт у Пекіні міг би бути ймовірною альтернативою Ауті в Балморалі, тоді як Альберт у Куско, Делі чи Новій Гвінеї ймовірною альтернативою не є. Отже, найефективніший спосіб пояснити, чому Захід панує, — це зосередитися на порівнюванні Сходу та Заходу, що я й робитиму.

Такий спосіб викладу має й свої вади. Глобальніший розгляд, із оглядом кожного світового регіону, з урахуванням внеску у світову цивілізацію культур південної Азії, обох Америк та інших регіонів, був би багатшим і докладнішим. Але такий глобальний підхід теж мав би хиби, зокрема меншу сфокусованість, і потребував би значно більшого обсягу, ніж ця книжка. Семюел Джонсон, найгостріший розум Англії вісімнадцятого сторіччя, колись завважив, що всі у захваті від Втраченого раю, проте «...ніхто ніколи не хотів, щоб він був довшим, ніж є»[20]. Я гадаю, те, що справедливе стосовно Мілтона, ще більшою мірою справедливе стосовно того, що можу написати я.

Якби географія справді забезпечувала пояснення історії в термінах тривалої зафіксованости в Геродотовому стилі, я міг би