Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А в панів не їжа, а абищо. Етикет, як вони кажуть. Порції маленькі, приносять усе окремо, їсти треба так, наче і не хочеш ти їсти, а примушують тебе, а ще ж серветкою постійно губи втирати, хоча після чого там втирати? Ну, хоч винце було незле, портвейн зветься, смачне таке, п’єш і розумієш, що не водичка. Хоч трохи ту нудьгу прикрашало. Але ж і тут: хоча б стакан налили, щоб ковтнути можна було по-православному, а то чарочка маленька, наче щоб бліх поїти. Плямкають той портвейн, наче ліки, а не напій. Дивні ці пани. Ото не їли, а мучилися, про пограбування ані слова, мабуть, заборонена тема, то старший син Хомутинського, Борис, розповідав, як ходив на футбол і навіть грав із поляками.
— Тату, я їм гола забив!
— Що зробив? — невдоволено запитав Хомутинський.
— Ну, в футболі треба голи забивати. У шахах фігури треба брати, і хто більше візьме, той і виграв, а у футболі — голи.
— Не порівнюй, будь ласка, — каже строго Хомутинський-старший. — Шахи — інтелігентна гра, а футбол — забава для босяків!
— Тату, футбол не для босяків! Його англійці вигадали!
— Для босяків! — утрутилася дружина Хомутинського. — Що це за гра така, що ошатні штани порвав, весь у пилюці прийшов, наче вантажник зі станції! Виключно для босяків футбол твій, шляхетні люди у таке не гратимуть!
— А, нічого ви не розумієте! — скривився Борис. — Ви б тільки побачили, яка це красива гра!
— Борю, що там може бути красивого? — трохи роздратовано дивується Хомутинський. — Як я розумію, весь ваш футбол у тому, що купа чоловіків бігають, наче навіжені, за шкіряним міхуром І це красиво?
— Дуже красиво! Там же комбінації є, тактика, фінти! Ось ці поляки, вони ж так добре грали! Тридцять три голи закотили! Але я їм забив, забив!
— Від цих поляків годі чогось доброго чекати, — скривився Хомутинський. — Бунтівники були і є. Був я у Варшаві, бачив, як вони на нас дивляться і все мріють про свою «Польску од можа до можа», наче їм в імперії погано! Ненадійні люди!
— Тату, їхнє турне проходить під патронатом Варшавського генерал-губернатора! Ось, на афіші написано! — Борис показав афішу, яку я вже бачив. У нього їх ціла купа була — Це я взяв на згадку, — пояснив він і трохи розчервонівся. Зрозумів я, що вкрав він ті афіші, а брехати не вмів.
Борис іще далі розповідав про футбол, потім подали чай, ми взяли чашки й пішли до Хомутинського-старшого в кабінет.
— Ну, Іване Карповичу, вдалося щось дізнатися? — кинувся він одразу питати.
— Поки не можу вас нічим обнадіяти. Інформації багато, але до злочинців вона поки не веде. Єдине, що можу сказати, — Панько справді не винен. І в зашморг він поліз через сором, що проспав грабіжників, а не через те, що був з ними пов’язаний.
— Я так і знав, я так і знав! Бідний Панько! Але як же він міг заснути? Завжди казав, що до ранку не спить! А тут таке! Але треба його витягати з поліції, а то закатують його там. Бідолаха, ледь живий. А ще ж його канарка померла.
— Канарка? — здивувався я.
— Ага. Він дуже птахів любив. Я йому клітку подарував, і в ній він канарку тримав. Навчив її співати добре, носив завжди з собою, а тут померла вона.
— І на чергування останнє її брав?
— Так, звісно, нікуди без неї не ходив. Все слухав і слухав.
Тут я посміхнувся задоволено, бо остаточно відчув, що правильний слід узяв. Ми ще трохи поговорили, я як міг заспокоїв Хомутинського і пішов спати в окрему кімнату, де мені постелили цілу купу перин на величезному ліжку. За день набігався, то швиденько заснув, але серед ночі прокинувся. Бо не міг зрозуміти, куди ж грабіжники поділися. Ну, добре, в місто ще могли по одному приїхати, з валізками, зайти таємно до приміщення поруч із банком, де наче планувався магазин патефонів. Звісно, це ширма була, тримали місце зручне, звідки легко потрапити до банку. Але от коли вже всередину зайшли і гроші забрали, то як потім із міста виїхали? В них же самих інструментів не пуд і не два А дороги швиденько перекрили і в сусідні міста сповістили. Поліція, хоч як погано працює, а заходів ужила До того ж, за грабіжників банків завжди нагороду непогану призначають. Але нікого не спіймали. Куди грабіжники поділися? Не під землю ж провалилися!
Хоча, може, і під землю. А що як десь сховалися в підвалі й чекають тиждень-два, поки все вляжеться? Але ні, злодії завжди намагаються з місця злочину втекти, нерви в них не витримають поруч бути. Лежу, соваюся на тих перинах, щось мені в думках дошкуляє, звертає на себе увагу, тільки ніяк не зрозумію, що саме. Бувало в мене вже так, і знав я, що треба до цього уважно придивитися, бо часто ось так у лежаннях нічних помічав я щось важливе, що вдень пройшло повз мене. І ось тут згадав я футбольну афішу. Польська футбольна команда, імператорський герб, патронат Варшавського генерал-губернатора. Дуже дивним мені здалося, що от поляки саме герб правлячого дому на афішу поставили. Відомо ж, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.