Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

залишився після вересневих подій 1939 року. Напередодні війни познайомився з донькою українського лікаря Ольгою Петрівною. Одружився. Незабаром до Ольги приїхала сестра Ганна, донька потерпілого при совєтах мешканця Львівщини. Так «Комар» стала Ольгою Богуславською, «дружиною» Юзека. І з'явилася «сім'я»: чоловік, дружина і сестра.

Все почалось наче з дрібниць. Приземлилися кучно, недалеко один від одного. В Ольги рація, НЗ. Пошепки попросила:

— Юзек, візьміть у мене батареї.

— Бач, чого забажала. У кожного своя ноша.

Ні колишньої галантності, ні витримки. Треба, як вчили, присипати місце приземлення махоркою, щоб собаки слід не взяли. Ольга нагадала, а він ще й нагримав: соплячка, а носа хоче втерти.

На світанку влаштували привал у лісі. У Юзека обличчя бліде, наче борошном припорошене. І очі якісь недобрі, чужі. А може, здається? Може, просто розкис, що так невдало вийшло з висадкою: приземлились, як виявилося, за 150 кілометрів від наміченого місця. Підозру відганяла од себе. Чого тільки не трапляється з людиною?

У Кракові Юзек і справді наче ожив. Почував себе у місті, як риба у воді. Манівцями, минаючи патрулів, привів, куди слід.

У розвідників були адреси, за якими вони мусили з'явитись у Кракові. І фотографія — пароль, на яку покладали особливі надії. На фото — солдат Костюшківської дивізії Петро (Пьотр) Сендер, а на звороті напис: «Мамо, дуже прошу тебе, допоможи цим людям». Знайшли Томаша — брата Петра. Той пообіцяв влаштувати дівчат. Про Юзека мови не було: він залишався у Кракові, як пояснював, для налагодження зв'язків.

Так розвідниці опинилися в селі Могила під Краковом у хаті гостинної, привітної «бабці Сендерової» — матері Петра. Встановили рацію.

Минає день, другий; Юзек не з'являється. А у нього документи, гроші. Тут страшну новину привіз з Кракова Томаш: вдосвіта, як сніг на голову, звалився Юзек. Прийшов п'яний, пістолетом погрожував, все допитувався, куди він, Томаш, подівав тих «клятих дівок».

І все-таки залишалась якась крихта надії: може, то випадкове, треба зустрітись. І зустріч відбулась: у Юзека очі, як у щура, бігають, обличчя, наче буряк, червоне, опухле. Не обличчя, а пика: видно, вже не в одній чарці денце бачив.

— Що з вами, Юзек? Чому п'яні? Де пропадаєте?

— Не твоє діло. Я командир. Сидіть собі тихо, як миші, чекайте мого сигналу.

На другий день знову прибіг Томаш.

— Цо бендзє? Цо бендзє! У Юзека в жандармерії працює рідний дядько. Вони щодня зустрічаються. Увечері пиячать, пся крев, у ресторані, з повіями. Хіба так поводить себе червоний командир? Він усіх нас продасть.

Допомога прийшла несподівано. Під вечір до Сендерів завітали двоє: огрядний, в літах чоловік, а з ним молода вродлива пані.

— Ми знаємо про ваше становище, — заговорив гість російською мовою, майже без акценту. — Можете нас не боятися: ми польські комуністи. Давайте знайомитись: Міхал, Валя. Для вас ми Михайло і Валентина.

Дівчата розповіли про дивну поведінку Юзека. Хто він: боягуз, зрадник?

— Боягуз чи зрадник — один біс. — Обличчя Міхала хмара-хмарою. — Тепер він для вас дуже небезпечний. Треба змінити квартиру. І негайно. Валентина проведе у Рибну, до надійних людей.

Так і зробили. А Юзек — Міхал у ці дні не дрімав — і справді виявився зрадником. Чому досі не видав? Мабуть, очікував, щоб у розставлену ним пастку потрапило якомога більше людей з польського патріотичного підпілля. І, очевидно, певен був: дівчатам діватись нікуди. Чи знав він, чи відчував після зникнення Ольги і Ганни, що дні й години його відтепер лічені, що усюди невідступно ходить за ним кара, тому й ночами не виходив зі своєї нори, міняв квартири.

Вирок за рішенням підпільного комітету виконали молоді патріоти з Рибної — Янек Касперкевич та Франек Чекай. Вони не знали в обличчя зрадника, тому домовились зустрітися в Кракові на Могильській вулиці з Ганкою — розвідницею групи «Львів».

Напередодні Гайка повідомила Юзека, що його чекатимуть у неділю опівдні. Юзек на цей раз був тверезий, здавався заклопотаним. Розпитував, де Ольга. Сказав, що незабаром група приступить до виконання своїх обов'язків, як тільки він, Юзек, завершить деякі невідкладні справи.

… Стояв сонячний весняний день. Вони прогулювались втрьох по вулиці В'ечистій, коли на розі показався Юзек.

— Хлопці, це він! — вигукнула, не втримавшись, Ганка.

— Пане, почекай! — звернувся до Юзека Франек.

Ганка, притулившись до стіни будинку, чула, як Юзек запрошував юнаків до себе.

Франек показав на вулицю, що вела до Вісли:

— Сюди!

Йшли мовчки. Як здалося Ганці, хлопці щось сказали про Ольгу.

Почула голос Юзека:

— А я саме збирався до неї.

Опинилися у малолюдному місці. Неподалік маячив на вантажній платформі візник.

— Іменем польського народу зраднику — смерть! — тихо, хоч Ганка чула кожне слово, промовив Янек.

Юзек кинувся вбік. Пролунав постріл. Ганка наче уві сні бачила, як впав її колишній командир, як побігли чомусь у напрямку до залізничного мосту хлопці.

Вони майже досягли його, коли візник загорлав:

— Хапайте бандитів!

Янек і Франек кинулись навтіки, але гітлерівці вже помітили їх.

Касперкевич і Чекай відстрілювались до останнього патрона і впали, прошиті десятками куль.

А незабаром за інших обставин загинула і Ганка — бойова подруга Ольги. Дівчина безстрашна, смілива до відчайдушності. Й обачлива, витримана. Тоді на В'єчистій розвідниця, виконуючи наказ, залишилась на своєму місці, не кинулась, всупереч бажанню, на виручку хлопцям. Проте і з обачливим сліпий випадок може зіграти поганий жарт. Сталося так. Дівчина поспішала до району Кшешовіц, де умовилась зустрітися з Ольгою. У старенькому автобусі разом з Ганкою, їхала і зв'язкова із Краківського підпілля. Все відбулось на її очах.

… Німецький пост. Перевірка документів. З цим Ганка вже звиклась. Спокійно подала свою «кенкарту». Гітлерівець довго розглядав її, потім наказав Ганці вийти з машини.

Як виявилось згодом, Ґанку заарештували тому, що вона (ось він, сліпий випадок!) користувалась «кенкартою», виданою у Мєлєцькому повіті, де партизани напередодні розгромили німецький обоз з боєприпасами. Гітлерівці вимагали від Ґанки зізнання, де вона взяла «кенкарту». Її били, катували, та донька варшавського лікаря нікого не виказала. Ні про що не дізнавшись, фашисти відправили Ганку в Освєнцім, звідки їй не судилося повернутись.

Так з усієї групи «Львів» залишилась тільки радистка Ольга («Комар»).

— Не комар — справжній ґедзь, — полковник посміхнувся. — На місці подивишся, проаналізуєш її роботу.

Що я знав про неї? Скупі анкетні дані. Комар, або, як називали її польські друзі, Ольга Совєцька, народилася 1922 року в місті Пржевальськ (Киргизія). Після семирічки вчилася в технікумі, має середню технічну освіту. За путівкою комсомолу пішла в діючу армію, закінчила школу радистів-розвідників і показала себе