Читати книгу - "Биті є. Макс"

Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:

– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.

– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

– Я. Більше. Не буду, – жестами.

– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

– Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

– Файно, файно… – раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:

– Мене звільнено?

– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

– Ні, ні, – дратується Макс.

– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.

– А коли б… – ляп!

– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

– А ви…

– Ганна Іванівна, – нагадує та.

– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

– Звичайно.

– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

– Тренажерна зала.

– Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

– Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок – ліжко з ортопедичним матрацом доставлять за годину.

– Ганно…

– Іванівна!

– Приберіть тут, Ганно Іванівно.

– Зараз.

– Зачекайте! У Києві є «Victoria’s secret»?

– Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

– Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.

Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу – позбудешся й того, що маєш. Знає!

– Для секретаря літ надто багато.

– І скільки вам?

– Сорок дев’ять…

– Мені підходить! – вирішує за мить. – Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви – мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть «Victoria’s secret», замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, – спідню білизну, домашній одяг – халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу – хай привезуть, я виберу.

Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок – прощавай! Намагається виправдовувати очікування – киває й киває.

– А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? – пнеться вислужитися.

– Що?!

Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.

– Дора не розмовлятиме з вами, – оголошує вирок. – З усіма питаннями до мене.

Новоспечена секретарка відчуває: ще крок – і знов зав’язуй фартушок.

– Вибачте…

– До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…

Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди – їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося – нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…

Ніч. У місячному світлі тренажери – роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко – самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.

Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели – гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…

– Доро. Ти геть змарніла! – сказав Макс днів за кілька. Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.

Очі долу: а що казати?

– Ти… не висинаєшся?

– Так, – кивнула.

– Чому?

Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами – нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.

– Напиши, – наказав.

«Нам треба поговорити», – вивела у блокнотику.

Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов – три слова. Дорі б уміти три слова – й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.

– Знаю місце… – сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у