Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

– Як пан вважає за краще – одразу до справи, чи, може, спочатку по келиху доброго меду? – запитав у Рудницького.

Той рішуче струснув головою.

– То є вшистко єдно! Але кубок меду ще ніколи не завадив бесіді.

– Розумна мова, – Федір підвівся і пішов до чималої, вкритої майстерною різьбою скрині в кутку. Відкривши ляду, дістав фляжку темного медового вина і дві срібні чарки. Мовчки поставив усе на стіл і налив чарки до країв.

– За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, підхопивши свій келих.

– Нехай собі ходить здоровий, – байдужно погодився Богун.

Обидва випили.

– То є добже! – обтер свої величезні вуса Рудницький.

– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнірів пана старости?

Рудницький одразу ж приховав мрійливий вираз обличчя, що з'явився в нього після першої чарки, коротко змахнув головою і розстебнув на жупані кілька верхніх ґудзиків. Витягнув з-за пазухи і подав Федору сувій цупкого паперу.

– Маєш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоєму хуторі реблізанта й бунтівника, ворога Речі Посполитої, заочно присудженого до четвертування в Галичині, на Волині і Поділлі. Бачили багато разів, а востаннє навіть минулого тижня.

Федір пильно подивився в очі полякові.

– Гм… не розумію, за кого річ? Я своїх людей ніби всіх знаю. Щоб бунтівник… – він задумливо взяв зі столу фляжку і почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бісові діти! Не можуть налити з діжі так, щоб не скаламутити!

Він підхопив фляжку і попрямував до сіней.

– Мироне! – крикнув у розчинені двері.

Той одразу ж віднайшовся.

– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцідять, цей каламутний, – звелів він так, щоб чув Рудницький, а потім стиха добавив: – Омелькові передай, нехай носа на двір не ткне, це по його душу.

– Та немає його, з Іваном десь поїхали…

– Добре… – Федір хвилину зачекав. – Ну де вони там?!

– Несу, пане, – почув нарешті голос парубка, який біг, несучи бутель з медом.

– Давай сюди.

Мовчки повернувся до світлиці і наповнив келихи. Рудницький недовірливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очі від задоволення – мед був дійсно набагато кращим.

– То пан не знає, за кого мова? – запитав він, підштовхуючи пусту чарку до бутля.

Федір налив ще по чарці і зламав гербову печатку, розвертаючи лист.

– Омелько Чорний? – мовив нарешті здивовано. – І що він накоїв?

– Багато чого. Найголовніше – грабунок майонтку пана Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої! – щоб посилити враження від сказаного, поляк підніс угору вказівний палець. – Загинули кілька родичів гетьмана, пограбовано і спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волів би на власні очі побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.

Богун розвів руками.

– Боюсь, пане ротмістре, у цій справі я нічим не зможу допомогти, як би не хотів задовольнити бажання гетьмана. Чорний дійсно був тут. Але знайшов своє господарство занедбаним, а його родичі повмирали. Тож він подався невідомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з військового реєстру, отже, мене його доля не цікавить.

Рудницький спохмурнів і відставив келих.

– Але пан має знати: то є реблізант! Спільно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освєнцоного, він обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упіймати сего янцихреста, він зробить справу, вельми бажану Богом.

– Я розумію, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немає на хуторі, і місцезнаходження його мені невідомо.

– Як багато часу він відсутній, проше пана?

– Близько двох тижнів.

– Пся крев! – голос Рудницького став зверхнім, навіть загрозливим. – Пан має знати ще й таку річ, що приховування карного злочинця теж потягне за собою відповідальність, і чималеньку.

Богун добавив у голос металу:

– Я повторюю, тут ви його не знайдете!

На хвилину запанувала гнітюча мовчанка, потім Рудницький розв'язно відкинувся, спираючись спиною на підвіконня.

– Добже! Бардзо добже, – на обличчі в нього сяяла посмішка, хоча очі палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрім сказаного раніше, є ще деякі мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.

– І в чому вони покладаються?

– Наприклад, у тому, що пан староста зацікавлений надмірно в арешті злочинця і як результат цього – в прихильності коронного гетьмана. Напевне, тому він просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовій тяжбі з паном Замойським з питань належності ґрунтів, на яких побудовано ваш майонтек.

– Я добре пам'ятаю про ці обставини, – прикрив очі Богун.

– Тож?

– Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вірю в закон, суд і Річ Посполиту, тож даремно лякаєте.

– Ви впевнені?

Богун витримав палаючий погляд.

– Так, я цілком впевнений, – твердо мовив він.

Обидва встали.

– Що ж, обід готовий. Запрошую пана ротмістра покуштувати, чим Бог наділив.

– Дзенькую, – повним презирства голосом відповів Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливості приймати шляхетних гостей, тож із задоволенням наостанок складу йому компанію.

Рушили до великої світлиці, де, за наказом Богуна, було приготовано справжній бенкет. Рудницький лютував. Він, хоча й намагався виглядати спокійним та насмішливим, з великими зусиллями тамував злість і розчарування, адже мав свої дивіденди в разі успішного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, після того, як Богун відмовив посприяти, поляк вирішив не лише викласти все старості в необхідному світлі, а й самому всіма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реєстровика, який став на заваді його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильніше вивчив справу, за яку вирішив взятися, у нього неодмінно поменшало б ентузіазму і надій на швидку помсту.

Усе відбулося на початку жовтня 1626 року, рівно через рік після нещасливої для козаків Куруківської битви, коли один з кандидатів на ханський престол, Нуреддін-салтан, напав на центральноукраїнські землі з багатотисячною ордою кримських і буджацьких татар. Пройшовши за які-небудь два дні степи Дикого Поля, він став кошем під стінами Білої Церкви. Новопризначений рейментар коронних військ на території України Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обіймав посаду хорунжого Брацлавського воєводи і лише місяць тому прийняв командування, спішно вирушив назустріч Нуреддіну з двома тисячами кварцяного війська і кількома надвірними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбі Богун. Хмелецький стрімко просувався до Білої Церкви, одночасно вирядивши гінців до реєстрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приєднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, і зробив. Шість тисяч козаків, все, що залишилося від