Читати книгу - "Українське питання"

перемир'я i в Києвi вiдбулися переговори, на яких першим делегатом вiд Москви був Крiстiан Раковський, а другим — Мануїльський. У вiрчому листi, пiдписаному Ленiним, Караханом та iншими, делегатам давалася чiтка вказiвка «зустрiтися з представниками українського уряду, щоб укласти мир мiж Росiйською Радянською Соцiалiстичною Федеративною Республiкою та українським урядом». Це було ще одне пiдтвердження того, що московський уряд визнає Україну як незалежну державу.

Необхiдно пiдкреслити також, що формально в будь-якому разi Українi, вiдповiдно до Радянської Конституцiї, дозволено вiддiлитись. В Конституцiї СРСР чiтко записано: «Кожна союзна республiка зберiгає за собою право вiльного виходу з Союзу».

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року з одного боку Польщею, а з iншого Росiєю вiд iменi бiлоруського та українського урядiв, включав статтi про взаємний захист їхнiх меншин, про що докладно подається нижче.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ПОЛЬЩІ

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов'язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв президента Вiльсона, за яким «створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззаперечно польським населенням». Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлення цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самовизначення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас призначили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

«З метою гарантiї особистого та майнового захисту мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпеки, якою йому загрожують бiльшовицькi банди, Вища Рада Союзникiв та асоцiйованих iз ними держав вирiшила санкцiонувати оперативнi дiї вiйськових сил Польської республiки на територiї до рiки Збруч. Цей дозвiл нiяким чином не впливає на рiшення Вищої Ради, якi вона в майбутньому може ухвалити стосовно змiни полiтичного статусу Галичини».

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

«Польському урядовi надається право установити цивiльний уряд у Схiднiй Галичинi пiсля укладення з Союзниками та асоцiйованими державами угоди, статтi якої, наскiльки це можливо, гарантують автономiю цiєї територiї, а також полiтичну, релiгiйну та особисту свободу її мешканцiв».

«В основi цiєї угоди лежить право на самовизначення, яке мешканцi Схiдної Галичини можуть застосувати як останнiй засiб у межах своєї полiтичної лояльностi; час, коли це право буде застосоване, визначатиметься Союзниками та асоцiйованими державами або ж органом, якому вони передадуть цi повноваження.»

Париж, 11 липня 1919 року.

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичиною всього на двадцять п'ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi — з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов'язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення ґрунтувалось:

«Оскiльки Польща визнає, що етнографiчне становище Схiдної частини Галичини потребує автономного режиму;»

«Оскiльки Договiр, укладений мiж Головними Союзними державами та асоцiйованими з ними державами й Польщею 28 червня 1919 року, передбачає для всiх територiй, переданих пiд владу Польщi, спецiальнi гарантiї на користь меншин — расових, мовних та релiгiйних».

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Великої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджувальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визначально ґрунтуючись на подвiйних гарантiях — автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем'єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв:

«Умови такi, що Польща, яка окупувала цю країну протягом трьох чи чотирьох рокiв, тепер визнала, що етнографiчне становище робить необхiдною автономiю цього регiону».

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов'язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до складу Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: «Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною». («Тiєю заявою» вiн назвав рiшення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до договору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини — пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року — був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Америки, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею — з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдповiднi його статтi мають такий вигляд:

Стаття 2. — «Польща зобов'язується забезпечити повний i всебiчний захист життя й свободи всiх жителiв Польщi, незалежно вiд походження, нацiональностi, мови, раси чи релiгiї».

«Всiм мешканцям Польщi надається право вiльно, в публiчному чи приватному порядку, практикувати будь-яку вiру, вiрування чи релiгiю, за умови що ця практика не буде несумiсною з громадським порядком чи суспiльною