Читати книгу - "Українське питання"

Стаття 7. — «Всi польськi громадяни рiвнi перед законом i мають однаковi громадянськi та полiтичнi права, незалежно вiд раси, мови чи релiгiї».

«Релiгiйнi та конфесiйнi вiдмiнностi не повиннi перешкоджати жодному польському громадяниновi в користуваннi своїми громадянськими чи полiтичними правами — наприклад, у доступi до державних посад, функцiй та винагород або в професiйнiй чи промисловiй дiяльностi».

«Неприпустимi жоднi обмеження на вiльне користування будь-яким польським громадянином будь-якою мовою в приватних стосунках, торгiвлi, релiгiйних справах, у пресi та будь-яких публiкацiях, а також на громадських зiбраннях».

«Незважаючи на будь-якi постанови польського уряду щодо офiцiйної мови, польським громадянам, якi не володiють польською, мають бути наданi всi можливостi користування рiдною мовою, як усно, так i письмово, в судових процесах».

Стаття 8. — «Ставлення до польських громадян, що належать до расових, релiгiйних або мовних меншин, та безпека їх, як юридична, так i фактична, мають бути такими самими, як i стосовно iнших польських громадян. Зокрема, вони повиннi мати однакове право на встановлення, управлiння й контроль власними силами благодiйних, релiгiйних та соцiальних iнституцiй, шкiл та iнших освiтнiх закладiв, з правом вiльного використання в них рiдної мови та релiгiї».

Стаття 9. — «В державнiй системи освiти, у тих мiстах i районах, де мешкає значна частина польських громадян з iншою, нiж польська, мовою, Польща має вжити належних заходiв для того, щоб навчання дiтей цих громадян у початкових школах провадилося їхньою рiдною мовою. Ця умова не є перешкодою для того, щоб польський уряд запровадив у згаданих школах обов'язкове вивчення польської мови».

«У мiстах i районах, де значна частина польських громадян належить до расових, релiгiйних або мовних меншин, цим меншинам гарантується справедлива частка у використаннi та застосуваннi коштiв, якi можуть надходити вiд державних фондiв, мунiципального бюджету та iнших джерел на освiтнi, релiгiйнi чи благодiйнi цiлi».

«Умови цiєї Статтi поширюються на нiмецькомовних польських громадян лише в тiй частинi Польщi, яка була нiмецькою територiєю на 1 серпня 1914 року».

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж урядом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки «вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Республiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад», також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї — бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). — «Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпечують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтримувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi».

Стаття VІІ (2). — «Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов'язуються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони».

Стаття VІІ (3). — «Церкви й релiгiйнi громади, до яких належать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в межах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися храмами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обрядiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi».

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: «Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в односторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов'язань щодо меншин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

Що стосується Чехословаччини, то в Мирному договорi мiж Союзниками та асоцiйованими з ними державами i Австрiєю, пiдписаному 10 вересня 1919 року в Сен-Жермен-ан-Ле, є Стаття 57, подiбна до Статтi 93 Версальського договору; в нiй Чехословаччина погоджується укласти Договiр про меншини з Головними Союзниками та асоцiйованими країнами. Як продовження цiєї статтi, того самого числа, 10 вересня 1919 року, в Сен-Жермен-де-Ле було пiдписано Договiр про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, i Чехословаччиною, з iншого. Вiдповiднi статтi, що стосуються українцiв, мають такий вигляд:

Стаття 10. — «Чехословаччина зобов'язується конституювати рутенську територiю на пiвднi Карпат у межах, визначених Головними Союзниками та асоцiйованими державами, як автономну одиницю в складi Чехословацької держави та надати їй якнайповнiше самоврядування, сумiсне з цiлiснiстю Чехословацької держави».

Стаття 11. — «Рутенська територiя на пiвднi Карпат матиме свiй нацiональний Парламент. Цей Парламент матиме законодавчi повноваження в усiх мовних, навчальних та релiгiйних питаннях, у справах мiсцевого управлiння та в iнших питаннях, якi будуть вiдноситися до його компетенцiї законами Чехословацької держави. Губернатор рутенської територiї призначається Президентом Чехословацької Республiки й пiдпорядковується рутенському Парламентовi».

Стаття 12. — «Чехословаччина погоджується з тим, що державнi службовцi на рутенськiй територiї вибиратимуться, наскiльки це можливо, з мешканцiв цiєї територiї».

Стаття 13. — «Чехословаччина гарантує рутенськiй територiї справедливе представництво в законодавчому зiбраннi Чехословацької Республiки, до якого рутенцi посилатимуть депутатiв, обраних вiдповiдно до конституцiї Чехословацької Республiки. Цi депутати, однак, не матимуть права голосувати в Чехословацькому Парламентi з приводу тих питань, вирiшення яких передано рутенському Парламенту».

Зовсiм недавно, 3 травня 1934 року в Кошiце п. Бенеш виголосив важливу промову, в якiй зупинився на проблемi автономiї Пiдкарпатської Русi. Серед його зауважень було й таке:

«Уряд Чехословаччини нiколи не забував своїх зобов'язань i нiколи їх не забуде. Чехословаччина буде пiдтримувати Автономiю чесно й не зволiкаючи,