Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

гуртожитку, я витягнув з торби свої папери і сів писати листи. Степан із цієї кімнати був у розпорядженні завгоспу Воронкової і возив до їдальні дрова на кінних санях. Він частенько заходив до кімнати і дивився на моє писання. Я пояснив йому, що в час конопляної пошти на пересильних тюрмах писав листи родичам своїх друзів і тепер треба подописувати їх і порозсилати.

— Авжеж, — відізвався він із розумінням. Приблизно о 5-й годині вечора повернувся з лісоповалу Грицько, а потім і Володя з гаража. Грицько вже не молодий. Йому біля 50-ти років. У Березівці живе коло 6 років. А Володі ще й 20-ти років немає. У Березівці другий місяць. Приїхав до Сибіру по вербовці з Івано-Франківської області, щоб заробити грошей. Хотів працювати на автолісовозі, бо шофери лісовозів заробляють бува і по 500 крб. місячно. Спочатку був у Наримі. Там не давали авто, і він попросився до Березівки. Та тут теж немає вільного авто, ось він і працює поки що в гаражі автослюсарем. Покинув би Сибір і поїхав би додому, так немає грошей на дорогу. Думає до сплаву працювати в гаражі, а потім піти на сплав. Там добре заробляють. Після сплаву можна буде й додому вертати. Розповідає він це без великої впевненості і як далі піде, він і сам напевне не знає.

За два дні начальник мене викликав і каже:

— Я все-таки мушу вас влаштувати до праці.

— Що, наказали зверху?

— Ану ж у майбутньому вас притиснуть по вашій лінії, - (тобто по лінії кадебістського нагляду), — і ви тоді скажете, що хотіли б працювати, та вам не дали роботи.

— Я відповідальність візьму на себе, і вам жодної прочуханки не буде.

— Ні, я все-таки зараз напишу наказ. Так буде краще. Одержите спецодяг. А далі видно буде.

І він написав у книзі наказів, що мене прийняли до праці різноробом. У той же день мені видали спецодяг: ватяні штани, куфайку, валянці і рукавиці.

Наступного дня наказали їхати на височенному авто (МАЗ) по дрова разом із двома іншими чоловіками з гуртожитку. Одним із них був Степан Близнюк. Пішли ми до гаража, звідки мали виїжджати, проте авто виявилося несправне. Шофер узявся лагодити. Ми чекали цілий день. А коли шофер нарешті полагодив, то вже пізно було виїжджати. Так скінчився мій перший робочий день.

Наступного дня ми виїхали зранку. У дорозі авто знову зіпсувалося. Слава Богу, що мороз був невеликий (приблизно -20 °C) і шофер міг голими руками вигвинчувати й загвинчувати рурки. Ми всі допомагали йому як могли. Авто наше стояло поперек дороги, і я все думав: як можна так перегороджувати дорогу? Виявилося, що можна. Бо за дві з гаком години, що ми простояли впоперек дороги, проїхало тільки одне авто.

Щоб прогріти рурку і вигнати з неї лід, розклали багаття: наламали дров, а потім націдили з бака піввідра солярки і облили дрова. Коли вогонь пригасав, поливали його знову з відра соляркою.

Нарешті всі четверо всілися до кабіни й поїхали до пункту лісоповалу. Коли зупинилися на пункті, хтось зауважив, що з бака тече солярка — забулися загвинтити болт. Подумав, що шоферові перепаде на горіхи, аж ні, ніхто й слова не сказав. Він знову заповнив бак соляркою, і ми поїхали на склад, де люди обробляють ліс і складають його в купи на лід річки (для майбутнього сплаву). Навантажили повний кузов обрубків і довго вовтузилися, заки зачинили задній борт. При цьому я смикнув дужче, ніж дозволяє мені серце, і воно заболіло.

Вночі серце також не давало спати. Ще коли був у кімнаті один, може б, і подолав біль, а то ж нас четверо. Ви знаєте, що означає чотири душі в одній кімнаті: той хропе просто у вухо, той хоче, щоб динамік радіотрансляції був ввімкнутий весь час (а то означає, що за вісім годин ночі він бубонить годин чотири), інший звечора хоче довго читати книжку і т. ін. Люди до мене ставилися добре з самого початку, але не могли вони пристосовувати свій триб життя до мене.

Наступного дня я пішов не до праці, а до лікаря (фельдшера). Він дав мені звільнення від праці на два дні.

За ці дні начальником ЛЗП став інший чоловік. В. О. Іванов. Він викликав мене і, посилаючись на слова когось із Парабелі, заявив, що, позаяк у мене немає жодних медичних документів про нездужання, вважає мене за цілком дужу людину і наказує їхати знову по дрова. Я відмовився, пішов до лікаря і взяв спрямування до парабельської райлікарні, аби пройти комісію для визначення міри спроможності до фізичних навантажень.

Щоб вилетіти з Березівки до Парабелі, узяв записку у міліціонера, якою він дозволяв начальниці аеропорту продати мені квиток. Вона прочитала папірець і для певності подзвонила до районної міліції. Звідти дозволили. Березівський міліціонер наказав мені у Парабелі замільдуватися до коменданта, що наглядає від міліції за засланцями.

У Парабелі я зупинився в готелі, відвідав лікарню, пішов до міліції, і комендант мені сказав приходити до нього кожний день і розповідати все про хід лікування.

У Парабелі пробув із 9 до 13 лютого. Либонь, понад 95 % часу провів у чеканні біля дверей трьох кабінетів.

Напочатку були підстави гадати, що мене можуть покласти до стаціонару для більш-менш грунтовної перевірки здоров'я (я хотів зробити рентгеноскопію серця, легенів, шлунка) та полікувати зуби (потрібно вставляти два зубні мости), та вже через два дні внаслідок запаралельності з міліцією цю перспективу рішуче відкинули. На моє клопотання про стаціонар лікар заявив, що я ще тут, у Сибіру, не встиг попрацювати, а вже претендую на стаціонарне лікування. Коли ж я сказав, що мені треба добре перевірити серце для встановлення правильного діагнозу, він глузливо кинув: «Ну, ми не будемо тут для вас організовувати кардіологічний інститут!» І я пройшов тільки одне дослідження — електрокардіограму.

На підставі двох вимірювань тиску крові, моїх коротких пояснень та ЕКГ 13 лютого комісія із двох осіб встановила діагноз — склеротичний кардіосклероз — і написала в довідці, що мені протипоказана важка фізична праця, пов'язана з тривалим ходінням.

У Березівці начальник ЛЗП, прочитавши довідку медкомісії, сказав:

— У нас тут лісоповал. Тут усі роботи важкі. А якщо й є дві-три роботи легкі, то на них працюють наші люди, що все життя тут працювали, вийшли на пенсію і тепер працюють на цих легких роботах.

Мова про кількох сторожів.

— А я не претендую. Ви цілком справедливо чините, що віддаєте перевагу