Читати книгу - "Замок"

– Тож ми зателефонуємо туди, беріться за роботу і негайно телефонуйте каштелянові!

Вони пішли до апарату і попросили з'єднати, – обоє просто зі шкіри лізли, щоб показати, як стараються догодити, – потім запитали, чи можна їм разом із К. завтра відвідати Замок. «Ні» у слухавці було таким гучним, що долетіло навіть до вух К. Але відповідь була ще більш вичерпною і звучала так: «Ні завтра, ні в будь-який інший день».

– Я сам подзвоню, – сказав К. і встав.

Досі у залі майже не звертали уваги на К. і його помічників, якщо не рахувати сутички з селянином, але після цієї фрази до них повернулися всі голови. Присутні піднялися разом із К., і попри намагання господаря затримати їх, вишикувалися півколом біля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримає жодної відповіді. К. до велося попросити їх затихнути, їхньої думки він узагалі не питав.

Звук зуммера у слухавці був дивним, К. ніколи раніше не чув нічого подібного. Це було схоже на гудіння багатьох дитячих голосів, чи навіть не гудіння, а спів, що долинає звідкись іздалеку, дуже здалеку, так ніби з цього звуку в якийсь неможливий спосіб формується один високий, але сильний голос, і так сильно б'є у вухо, наче намагається проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись іще глибше. К. слухав, навіть не намагаючись зателефонувати. Сперся лівим ліктем на телефонний апарат і слухав.

Невідомо, як довго він так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зі словами, що до нього при йшов вістовий.

– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавці, бо там раптом озвалися. Відбулася наступна розмова:

– Освальд слухає вас, із ким я розмовляю? – запитав суворий зверхній голос. К. почув у ньому невеличкий мов ний дефект, який намагалися приховати цією підкресленою суворістю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловік на тому кінці дроту міг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здається, перекрив собі досить важливий шлях. Нерішучість К. посилила нетерплячість його співрозмовника.

– Хто там? – повторив той і додав: – Я був би дуже вдячний, якби звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.

К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:

– Телефонує помічник пана землеміра.

– Який помічник? Який пан? Який землемір?

К. пригадав собі вчорашню телефонну розмову.

– Запитайте Фріца, – коротко сказав він і здивовано зауважив, що це подіяло.

Але ще більше він був здивований від організованості тамтешніх слуг. Відповідь була:

– Я вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?

– Йозеф, – сказав К.

Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, роз мова вимагала великих зусиль.

– Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.

– Це нові помічники, – сказав К.

– Ні, це старі.

– Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.

– Ні, – крикнули в слухавці.

– Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі.

І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:

– Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з'явилося більше поваги.

К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:

– Чого ти хочеш?

Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї роз мови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:

– Коли мій господар може прийти до Замку?

– Ніколи, – прозвучала відповідь.

– Добре, – сказав К. і поклав слухавку.

Селяни підступили вже зовсім впритул. Помічники косо позирали на К. і намагалися не підпустити селян надто близько. Але все це робилося тільки задля годиться, бо селяни, задоволені результатом розмови, потроху відступали. Тут їхню групу ззаду розділив чоловік, який рішу чим кроком підійшов до К., уклонився і дав йому листа. К. взяв листа до рук і подивився на вістового, це видалося йому на ту мить важливішим. Вістовий був разюче схожий на помічників, – такий самий стрункий, у вузькому вбранні, такий самий швидкий і спритний у рухах, але все-таки інший. Краще б йому в помічники дали цього хлопця! Він трохи нагадував К. жінку з немовлям у хатині чинбаря. Убраний у майже все біле, ясна річ, не шовкове, а зимове, як і в усіх довкола, але його одяг мав у собі витонченість та святковість, притаманну шовку. Обличчя посланця було світлим і відкритим, очі – величезними. У посмішці промайнуло заохочення, яке він невдало спробував приховати, провівши рукою по обличчю.

– Хто ти? – запитав К.

– Мене звати Варнава, – відповів той. – Я – вістовий.

Його губи рухалися під час розмови м'яко, хоча водночас дуже по-чоловічому.

– Тобі тут подобається? – запитав К. і показав на селян, які все ще не втратили цікавості до нього. їхні черепи виглядали так, ніби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслідок биття, вони пороззявляли роти із набряклими губами і то втуплювалися в К., то відволікалися на щось інше, їхні погляди безцільно блукали довкола і раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далі К. показав на помічників, які обійняли один одного, притислися щоками і посміхалися чи то напівсором'язливо, чи то напівзнущально, показав на всю свою свиту, нав'язану йому випадковими обставинами, і, сподіваючись на таку потрібну йому зараз довіру, очікував, що Варнава раз і назавжди збагне різницю між К. і всіма цими людьми.

Але Варнава цілком щиро, й це було помітно, не зрозумів питання, він лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухає кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмінявся кількома словами з помічниками, і все це вільно та невимушено, хоча при цьому він і тримався окремо від усіх. К. відчув, що його поставили на місце, хоча й не присоромили, і взявся до принесеного листа, відкрив його. У листі було написано:

«Шановний пане! Як вам уже відомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднім начальником буде сільський староста, від якого ви довідаєтеся про всі деталі вашої роботи, а також умови оплати, перед ним ви по винні будете звітувати про виконану