Читати книгу - "Заклятий козак"

Та тільки з передніх. Більшість же мовчали Там пливли селяни. На одному з човнів поміж двома чоловіками точилася потихеньку розмова.

- Так, кажеш, живий?..

- Вовк спас, та не так Вовк, як його кінь.

- Як же так, що кінь?

- Та слухай же. Вийшов ото я з своєї хатини, та тільки зібрався йти. на галас, коли дивлюсь - летить по вулиці князь на коні, а через хвилину - Вовк слідом. Я спершу захилився за стінку, а коли вони мене поминули, виліз на драбину, що біля хати стояла, та й дивлюся, куди вони розігналися.

- Ну?

- Та не нукай, а слухай далі. Князь попереду, а Вовк за ним, та прямо на татарський шлях.

- Певно, кінь татарський?

- Та не перешкоджай же, - сердився оповідач. - Та от, кажу, як чкурнули вони по шляху… Дивлюсь, наганяє Вовк, навіть наперед заскакує, а не вхопить - нема за що.

- А за хвіст? - спитав слухач і зареготався.

- Бабу свою чортову за хвіст, - засміявся оповідач. - Та не перешкоджай, бо не розкажу.

- Не буду, їй-право, не буду.

- Так ото Вовк, кажу, ловив, ловив - нічого не виходить; що зіб’є його з шляху на царину, а він знову туди, та все далі од села, все далі…

- А-а? До татар, значиться?

- Та вже ж не куди. Бився ото він, бився - нічого не виходить.

- А що ж князь - сидить і не впав?

- Та що ж він зробить, коли повідка нема, а кінь летить скільки духу? Так Вовк тоді як вихопить шаблюку та як вдарить по задніх ногах, так кінь князів тільки мельконув.

- Зарубав?

- Та ні, спершу лише задні ноги підсік, а далі пристрелив.

- Ой, Вовк же отой. Коли б його у князя не було, що б він без Вовка робив?

- Найшлися б ще підлизи. Отже, чув, що Марка Голого хотів уже Вишневецький в пани пошити, та не пошанувався.

- Це Охрімового сина? А розкажи мені про це, бо я цілий тиждень сидів у лісі за отими чортовими човнами й нічогісінько не знаю.

- Диво. Не чув? Та про це все село говорить. Привіз ото пан Лучко, управитель князів, йому з татарського наскоку татарку, та кажуть таку гарну, що…

- Та це ж кому - «йому» - Маркові чи панові?

- З тобою, Семене, говорити, так гороху треба наїстися. Розуміється, цю князеві, а досталася вона Маркові.

- А! Здорової Та й де ж він її дів?

- Там де й сам. Зникли, а де, - невідомо. Та звісне діло де - в Криму.

- Так що, можливо, як Бог дасть, з татарами зустрінемось, то й земляка побачимо.

- Що кажеш? Та кажи дужче, бо нічого не чути.

А почути, дійсно, було трудно. Рев води на Дніпрових порогах не давав нічого розібрати. Самих порогів ще не було й видно, але, судячи по рожевому стовпі водяного пилу, осяяного західним сонцем, можна було догадатись, що до них залишилося верстов з 10-15. При прискореному ході човнів це значило всього дві години. Вовк дав знак, і човни стали наближатися до берега. Першими висадилися селяни з лопатами, сокирами, далі стали вигружати частину харчів, що необхідно було на вечерю. Більше тисячі чоловіків розташувалося над крутим берегом Дніпровим. Сотні вогників осяяли дикий степ татарський.

Тут заклалася перша козацька стоянка. Тут же чекали, доки пан Лучко прибув з кіньми й худобою та харчами, що йшли сухопуттю.

Коли Вовк вкупі з іншими челядинцями вивідали, куди й як проникнути на Хортицю, вмить одданий був наказ туди перебиратися.

П’ятдесят пар волів цілий тиждень тягали по сухому човни, щоб обминути цілу низку порогів та добратися до теперішньої Хортиці.

А як же важко було працювати, особливо селянам!

Ледащі - козаки-челядинці Вишневенького - більше доглядали, аніж працювали, хоч і було їх достобіса. Надривали ж печінки собі селяни.

Та не так ще під час переволоків, як на самій Хортиці.

Тут зробили так. Одна частина козаків-челядників несла варту. Виїздили в степ. Чатували на татар, а друга несла внутрішній догляд за всім: стерегли майно, підганяли на роботу селян, що рубали столітні хортицькі дуби й будували оселі - курені й стіни - обору для фортеці. Тяжко доводилося. Вдень спека, вночі вогкість болотяна, холод і комарі.

Нарешті-таки все було зроблено. Та не одпустив. Вишневенький Дмитро князь тих селян, що забрав з собою, на домівку. Примусив їх нести сторожу поруч із козаками. Та й несуть.

А сам Вишневецький став наїжджати на оселі кочові татарські, що підходили поблизу до Хортицького лігва, яке після Січчю назвалося.

VII

Прожили спокійно козаки на Січі з князем Вишневецьким з півроку. Не раз було зроблено наскок на татар, не один табун одігнав і не один віз добра одвіз до панського двора, на волость, пан Лучко - управитель Вишневенького.

Сидять раз на варті наші знайомі, що розмовляли в дорозі, Семен Дубовий та Микита Голуб. Місце їхнє - південний кінець острова Хортиці. Вартують вони по цілому тижневі. Тут у них казанок, триноги й пшоно з салом. Один дивиться, - другий обід, сніданок чи вечерю варить або рибу вудить тут же з кручі. Зайшла черга Семена Дубового. Він, звичайно, став на вершину скелі, що найбільше за всі піднімалася над іншими. Став і дивиться. Кругом все, як слід. Шелестить і гнеться очерет од прудкого бігу води, хиляться верби, звісивши гілля до лону Дніпрового. За ними круча, а далі степ. Зелений поблизу й синій, синій в далині.

- Микито!

- Га?

- А йди-но сюди, та живо!

- Чого? Ну, що тут в тебе?

- Як що? Бачиш, он по тім боці Дніпра верба на кручі?

- Ну?

- А од неї вниз коріння…

- Ха-ха - от диво! А де ж ти бачив, щоб коли верба росла догори корінням!

- Та не смійся. В других же коріння не видко, а в тієї он, як гадюки, повилися додолу.

- А! - протяг Микита. - Не гадюку, а бачу під корінням живу людину.

- Та придивись, вона либонь намагається щось сказати?

- Еге.

Людина по тім боні вийшла з-під навислого вербиного коріння й підійшла до річки над саму воду. Махає.

- А візьми-но, Микито, човна та поїдь,