Читати книгу - "Херем"

Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?

Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.

Проте цараат– це ще не конче проказа. Закони Вакіля визначали в такий спосіб будь-яку недоладність шкіри, і навіть опіки, хай лише їх побачить дурнуватий, але законослухняний, можуть стати підставою для ганьби та гонінь. Такі закони Асаті ніколи не були до смаку.

– Чому плачете за живим? – запитав він у рідні, у плакальниць та флейтистів.

Спинилася жалобна вервечка, позираючи непривітно, і сам небіжчик насупився у відповідь.

– То мертвий іде перед нами, – відказали йому.

– Якби мертві ходили, – чмихнув Асата, – то на вулицях міста було б нині не проштовхнутись. Рани, які має ваш «небіжчик», легко гояться морською сіллю, а не сльозами плакальниць. Нехай би навіть були вони цілковито щирими за свою винагороду.

– Шахрай! – заголосили плакальниці.

– Геть з дороги! – підтримали їх флейтисти.

– Шахраї ошукують задля власного зиску, – не вгавав Асата, – але як назвати того, хто вірить шахраям, прирікаючи себе на вигнання? Простачок? Тюхтій? Недоумок?

– Чого причепився, чоловіче? – не витримав наруги небіжчик.

– Не твій похорон, не займай! – обурилася рідня.

– Похорон не мій, – погодився Асата, – і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?

Асата зумисне смикав небіжчика, прагнучи показати йому та його рідним нікчемність усталеного заведення. Але ті незвичні були до натяків і збагнули одне лише – кривдять мерця, і то їхнього власного, а це вже неподобство! І нахаба незчувся, як скорботні родичі схопили його за грудки і заходилися пояснювати, як саме слід говорити про мертвих, нехай навіть іще не цілком.

Самотній подорожній не міг би протистояти натовпу, та він і не поривався. Тих, однак, спіткало натхнення, і жалобний гурт похапав уже каміння, аби гідно завершити суперечку. Тут би й край настав невдатному пророкові, коли б до спору не втрутилась богиня. Принаймні, так здалося спершу. А воно ж усяке може привидітись, коли позираєш з долу вгору, а очі заливає кривава юшка.

Власне, вона і справді була подібною до богині, і не дивно, бо то була кдеша– жриця, присвячена богині любові та милосердя Авіві. Мешканці Ір-Оламу здалека впізнавали високих поставних жінок у білих хітонах та покривалах тонкої шерсті; впізнавали та поспішали перейти на інший бік вулиці, хіба лише пояс їхній набрякав від золота, а вдача – від гонору. Бо, власне, кдешот були повіями, але повіями, перед котрими з охотою відчинялися двері храмів і палаців.

Вона була прекрасною, як і належить, проте вигнанець, позираючи крізь дорожню куряву, відзначив лише блискітки в її неймовірно довгому хвилястому волоссі та бридливий погляд ясних чорних очей. Була вона навдивовижу подібною до його сестри. Навіть сердита рисочка між її бровами була такою ж.

– Що зробив вам цей нещасний? – запитала жінка.

Войовничі жалібники притримали каміння в долонях, користуючись нагодою критично озирнути царську забавку.

– Він зневажив законом, – нарешті спромігся хтось із рідні.

– Як і кожен з нас, – відказала кдеша, – чи, може, є серед вас святі?

Авжеж, досвідчена жриця Авіви добре знала, коли (і в який спосіб) уривався терпець найсвятішому зі святих. Тут городяни могли цілком покластися на її слово.

– Нема суддів, нема й розправи, – підсумувала вона. – Хіба справді забажаєте.

Тут, власне, найметкіші згадали, що підставою уникати жриць Авіви була не лише власна незаможність, але й варта, яка ходила за чарівними кдешот, наче кремезна та добре озброєна тінь.

Розправа, отже, відкладалася на невизначене потім. Жалібники обсмикнули надірвані одежі і, голосячи, рушили далі. Тільки невдатний мрець скосив задумливе око на свого кривдника, розважуючи, вочевидь, переваги морських ванн супроти передчасного поховання.

Жриця ступила ближче до врятованого. Нахилилася, притримуючи покривало. Асата зловив її погляд – пильний та суворий, з іскринкою притаєного неспокою.

– Ти можеш мені віддячити. Якщо захочеш, – тихо сказала вона.

Асата посміхнувся розбитою губою, від чого усміх вийшов досить невтішний.

– Захочу, – кивнув він.

– Сьогодні вночі, на початку другої варти. При вході до Ган-Авіву.

Вона підібрала покривало і рушила геть, не озираючись.

Асата ж довго проводжав її очима, дивуючись несподіваному відчуттю впізнавання-відчуження, яке лишила по собі ця жінка. Наче спогади про дім понад руїною, втішні та млосні водночас.

До вечора іще залишалося вдосталь часу, і подорожній збавив його на холодну вечерю та відвідини купальні; а що була вона обрядовою, то зі злидарів брали півціни, сприяючи таким чином як не духовному очищенню, то бодай загальній охайності міста. Асаті слід було змити кров і бруд, як уже зібрався на нічне спіткання до чарівної жінки. Перепало «пророкові» не так вже й сильно – він відбувся кількома синцями та ґулями, проте розбита брова та набряклі губи аж ніяк лиця не прикрашали. Навряд чи, правда, кдеша покликала його, керуючись любовним інтересом, але невідомо чому Асаті не хотілося виглядати страховидлом.

Потерпання його, проте, були цілковито даремними. Таємнича жриця не прийшла на побачення, приславши натомість миршаву служницю, звичну нібито до розбитих пик та драних одеж.

Справа в тім, що Ган-Авів, інакше – Весняний Сад, був досить людним місцем, навіть вночі. Надто ж вночі. Цей сад було закладено зараз же за стінами Ір-Оламу і тут, межи врожаями олив, нуртувало життя, на яке закон час від часу заплющував очі – аби не журитися зайвий раз людською недосконалістю. Тут спинялися подорожні, котрим з тих чи інших причин не варто було потикатись до міста, тут велися таємні оборудки межи чесними здебільшого крамарями, тут же зустрічалися закохані, чиї романтичні поривання не діставали схвалення найближчого оточення.

Тож нічого дивного, коли миршавенька служниця та обідраний волоцюга зустрінуться, аби, скажімо, перемовитись; і цілком інша річ, коли своїм товариством волоцюгу обдарує розкішна жриця Авіви… Розумно, відзначив Асата, проте крихта смутку запала йому в шпари серця і лишилася там до