Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мамо, почитай мені казочку про «Стоптані черевички», — попрохала Орися.
— Добре. Тільки посуд домию, — відповіла Віола, насухо витираючи усе на кухні.
Будь-яку творчу натуру поволі вбиває побут: брудний посуд, порохи на меблях, кудлаті «вовки», що збираються під ліжком у спальні і купа інших рутинних занять. Уся ця нудота відбирає дорогоцінний час, що можна було б із користю присвятити улюбленій справі, але… Одружена жінка, перш за все, дружина, а лише тоді усе інше.
— «В одному заморському королівстві жив-був король…» — почала казку братів Грим Віола, але думки її були далеко-далеко від книги.
Пригадувала кожну зустріч з ним, кожне слово і багатозначний погляд. Майже скаженіла подумки на себе за те, що не могла усього достеменно пам’ятати. Не надавала тоді цьому жодного значення. А важливим тепер виявилося усе, до найдрібніших деталей.
Коли Віола побачила його вперше, він не справив на неї жодного враження. Невисокий, синьоокий, зі звичайною зовнішністю і абсолютно спокійним, майже, незворушним поглядом. Їй, навіть, здалося, що його очі, наче комп’ютер, сканують об’єкт за усіма параметрами. Тій невидимій енергії і силі, які струменіли від нього навсібіч, не надала тоді ніякого значення. Не зважала на це і у подальшому. Зробила заміточку для себе, що він такий. І все. Бо кожну людину сприймала якимсь шостим чуттям, опираючись на яке і будувала стосунки.
Чому саме він?! Дратувалася, що обоє були одруженими, що не втямила усієї небезпеки одразу. Що дозволила собі закохатися і закохала його у себе. Зрештою, останнє її ніколи не бентежило, а тільки додавало азарту. «Як це боляче!», враз зрозуміла своїх прихильників вона. Хоча, це ще питання чи когось із них Віола цікавила по-справжньому, а не лише як прояв свого альтер-его.
Її експресивна творча натура із вибухово-веселим настроєм і гумором магічно притягувала до себе чоловіків. Вона знала про це і безсоромно кокетувала кожного разу з іншим кандидатом. Такою було її єство, воно вимагало емоцій, переживань, нехай і суто жартівливих.
Чоловік Віоли ніколи не зважав на пустощі своєї дружини. Був впевнений у її принциповості і незламності, які дало суворе батьківське виховання.
А їй завжди здавалося, що кокетство нікого не зачіпає. Перш за все, її саму. Це було, ніби змагання для неї: вона ще більше самоутверджувалася як приваблива молода жінка, підливала масла у пригаслий вогонь свого шлюбу і просто весело проводила час. У компанії завжди знайдеться той, кому властиве почуття гумору і хто вміє підтримати ні до чого не зобов’язуючу гру. Не жартувала тільки з відомим бабіями. Остерігалася і зневажала їх. Віолу ніколи по-справжньому не цікавив об’єкт флірту. Та не цього разу.
«Віоло, з якої траси будемо спускатися?», запитував чомусь у неї, а не у когось іншого. «Я найгірше за усіх катаюся», була переконана тоді. Сліпа! А наступної поїздки, натомість, взагалі уникав її присутності поруч. «Тримається! Оце так чоловік!», думала захоплено про нього. І простодушна, не розуміла, що у ній вже засіялося зерно почуття. Гралася і далі. Гралася з вогнем! А вогонь помножений на вогонь — це вже полум’я.
Обоє потрапили у нього. Відчула, що він це зрозумів давно. Був досвідченішим у стосунках з жінками. А вона усе віджартовувалася і пурхала, наче іскра відділена від вогнища. Не помічала серйозності ситуації. Лише тепер на Андріанових уродинах зауважила іронічні погляди друзів. І його жарти стали занадто відвертими. Це нарешті привело її до тями. Збагнула його зовсім не грайливий настрій. Стурбувалася і перелякалася його намірів. Не була аж настільки наївною, щоб цього не вловити. І при першій же можливості натякнула йому, що не заводить брудних інтрижок. Він тут же віддалився і зник із її поля зору. Віола заспокоїлася. Та це їй так тільки здалося.
З того часу вона перестала відчувати світ довкола. Потрапила у якусь желейну капсулу. Не знала голоду, не могла заснути, ходила як сомнамбула. Світ існував для неї у паралельному вимірі. Лише спостерігала життя як сторонній глядач. Тільки співати й могла, та й то вдавалося добре лише у мінорі, — входила у резонанс зі своїми внутрішніми переживаннями. Їй не вірилося, що вперше її зачепило за живе, що у ній з’явилася якась ефемерна субстанція, на яку вона, одружена жінка, не має жодного права.
І, не роздумуючи, відштовхнула від себе те, що могло її знести, як морська хвиля, і закрутити у вирі п’янкої пристрасті. Вирішила, що це — прокляття і випробування. Щодня молила Господа зі слізьми на очах дати їй терпіння, сили і мужності. Не спокушати її подальшими зустрічами з ним, не тривожити її вогняну душу. Просила не дати їй можливості перейти ту межу, яку ніколи не переступала, бо знала, що таке зрада. Думала, що зможе відомстити Андріанові за себе таким же чином. Але мур, що сама колись збудувала, був міцний, наче скеля. А Віола стала у ній заручницею своїх власних принципів і переконань.
Сімейні турботи трохи відволікали і виводили її із забуття. Тішила своїм белькотінням Орися. Але Віолине переповнене почуттям гаряче серце стражденно терпіло, віддаючи болем у скроні, душу і розум. «Не-ка-туй, не-катуй!» — здавалося, чула його болісні благання раз по разу. Незчулася як скінчила казку і підійшла до заскленого балкону. Через густо наморожені, об’ємні візерунки на склі не бачила нічого знадвору, але вив’язаний малюнок, наче голандське мереживо, вабив око і притягував розпашілу душу холодним спокоєм. Віола голосно зітхнула.
— Мамо, чому ти така сумна? — враз запитала доня, зауваживши тугу в її очах.
— Тобі видалося. Я… просто позіхнула.
Спокій у квартирі розірвав телефонний дзвінок.
— Так, Медеє Феліксівно, — відповіла, упізнавши номер за визначником. — Усе добре. Ні, вам здалося, я нічим не стурбована. Завтра на репетицію? Добре, об одинадцятій я буду.
Поклала слухавку і знітилася. Віолу збентежили здогадки викладачки про її «нестабільний емоційний стан», як та висловилася. Не хотіла її посвячувати аж у такі глибоко приватні речі. Мусила збрехати, аби зберегти зовнішній спокій і не розпускатися на людях.
Медея була добрим наставником, тобто суворим і мудрим вчителем, але не подругою. Віола поважала і любила її за високий професіоналізм і беззастережну відданість своїй справі. Але розмов про те, що «на душі» поміж ними не виникало.
Медея Феліксівна обожнювала свою роботу. Ніколи не прагнула очолити кафедру, а про факультет і мови не могло бути. Хоча вона, як ніхто інший, могла б претендувати на таку посаду. Однак, ненавиділа закулісні інтриги і шепотіння за спиною, які є невід’ємною рисою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.