Читати книгу - "Таємниці походження всесвіту"

Максвелл використав це для виготовлення першого у світі кольорового фотознімка. Пізніше він захопився поляризованим світлом, одержаним зі світлових хвиль, чиї електричне й магнітне поля коливаються лише в певних напрямках. Він затискав між здатними поляризувати призмами блок желатину та пропускав крізь них світло. Якщо призми пропускали лише світло, поляризоване в різних перпендикулярних напрямках, то з розміщенням їх одна за одною крізь них не проходило ніяке світло. Проте якщо в желатині були наявні деформації, то в результаті проходження крізь нього світла його вісь поляризації могла обертатися, тож певна кількість світла могла пройти й крізь другу призму. Вишукуючи такі інтерференційні смуги світла, що проходило крізь другу призму, Максвелл мав змогу виявляти наявність деформацій у желатині. Сьогодні це стало корисним інструментом виявлення можливих деформацій матеріалу в складних спорудах.

Проте навіть ці хитромудрі експерименти не є адекватним відображенням могутності ненаситного інтелекту Максвелла та його математичних здібностей, які проявилися в напрочуд юному віці. На превеликий жаль, Максвелл помер у віці лише сорока восьми років і мав занадто мало часу для завершення всіх своїх починань. Його допитлива натура відображена в пасажі, який його мати дописала до листа його батька своячці, коли Максвеллу було лише три роки: «Він дуже щаслива людина, і відколи розпогодилося, почувається набагато краще; він чудово вправляється з дверима, замками, ключами тощо, і ми постійно чуємо від нього “покажи, як це робе”. Він також вистежує приховані русла струмків та дзвінкових дротів і те, як вода просочується крізь стінку басейну».

Після передчасної смерті матері (від раку шлунка, жертвою якого пізніше в цьому ж віці стане сам Максвелл) освіта хлопчика перервалася, проте у віці тринадцяти років він увійшов у колію в престижній Единбурзькій академії, де здобув відзнаку з математики, а також з англійської мови та поезії. Після цього, коли йому було лише 14, він опублікував свою першу наукову статтю на тему властивостей математичних кривих, яку було представлено в Королівському товаристві Единбурга.

Після такого не за віком стрімкого старту Максвелл розквіт в університеті. Він закінчив Кембридж, упродовж року після випуску (значно раніше середнього для більшості випускників) ставши членом коледжу. Уже незабаром він пішов звідти й повернувся до рідної Шотландії, діставши посаду на кафедрі натурфілософії Абердинського університету.

У віці лише 25 років він був головою відділу й викладав п’ятнадцять годин на тиждень, плюс читав додаткову безкоштовну лекцію в сусідньому коледжі для робочого люду (для нинішнього штатного професора це було б нечувано, і навіть мені самому важко уявити, як би я це все робив і мав наснагу ще й на дослідження). Утім, попри все, це Максвелл знайшов час для розв’язання задачі, якій тоді виповнилося вже двісті років: «Як кільцям Сатурна вдається лишатися стійкими?» Він дійшов висновку, що кільця мають складатися з маленьких частинок, що зробило його лауреатом престижної премії, установленої для заохочення пошуку відповіді на це запитання. Його теорія підтвердилася більш ніж сто років по тому, коли космічний апарат «Вояджер» передав на Землю перші знімки цієї планети крупним планом.

Можна було б вирішити, що після такого видатного здобутку посада професора гарантована Максвеллу пожиттєво. Проте 1860-го, того ж року, коли Лондонське королівське товариство присудило Максвеллу престижну медаль Румфорда за праці, присвячені кольору, коледж, де він читав лекції, об’єднали з іншим коледжем, залишивши тільки одну посаду професора натурфілософії. Унаслідок того, що безсумнівно має увійти в історію як одне з найдурніших академічних рішень усіх часів (а щоб очолити цей список, треба дуже постаратися), Максвеллу безцеремонно вказали на двері. Він спробував обійняти посаду в Единбурзькому університеті, але це місце знов-таки віддали іншому кандидатові. Зрештою він знайшов посаду далеко на півдні, у Королівському коледжі Лондона.

Можна було б очікувати, що всі ці події пригнітять Максвелла чи змусять зневіритися, проте навіть якщо так, це аж ніяк не позначилося на його роботі. Наступні п’ять років у Королівському коледжі були найпліднішим періодом його життя. Саме впродовж цього часу він змінив світ чотири рази.

Першими трьома його внесками були розробка першої світлостійкої кольорової фотографії; розробка теорії поведінки частинок у газах (що сприяло закладенню основ галузі, нині відомої як статистична механіка, істотно важливої для розуміння властивостей матерії та радіації); і, нарешті, розробка «аналізу розмірностей» – інструмента, яким, імовірно, найчастіше користуються сучасні фізики для встановлення глибоких взаємозв’язків між фізичними параметрами. Наприклад, ми з моїм колегою Френком Вільчеком використовували його лише торік для демонстрації фундаментальної властивості гравітації, суттєвої для розуміння створення нашого всесвіту.

Кожного з цих здобутків самого по собі було б достатньо, щоб міцно закріпити за Максвеллом статус одного з найвидатніших фізиків свого часу. Проте його четвертий внесок кінець кінцем змінив абсолютно все, зокрема наші уявлення про простір і час.

Упродовж роботи в Королівському коледжі Максвелл часто навідувався до Королівського інституту, де сконтактувався з Майклом Фарадеєм, який був на сорок років старший, проте досі натхненний. Не виключено, саме ці зустрічі надихнули Максвелла знову зосередитися на захопливих досягненнях у царині електрики й магнетизму – темах, які він почав розробляти п’ятьма роками раніше. Максвелл використав свій значний математичний талант для опису та розуміння феномену, що його досліджував Фарадей. Він почав із того, що поставив гіпотетичні силові лінії Фарадея на твердий математичний фундамент, що дало йому змогу дослідити явище індукції значно глибше. Упродовж дванадцяти років, з 1861 до 1873, Максвелл відшліфовував свою найвидатнішу роботу – повну теорію електрики й магнетизму.

Для цього Максвелл скористався відкриттям Фарадея як ключем для встановлення факту, що зв’язок між електрикою й магнетизмом симетричний. Експерименти Ерстеда та Фарадея просто показували, що потік рухомих зарядів створює магнітне поле й що зміна магнітного поля (унаслідок пересування магніту чи просто увімкнення струму для отримання магніту) породжує електричне поле.

Уперше Максвелл виразив ці результати математично ще 1861 року, проте швидко збагнув, що його рівняння неповні. Магнетизм видавався відмінним від електрики. Магнітне поле створюється рухомими зарядами, проте магнітне поле може створювати електричне поле, навіть не рухаючись, а просто змінюючись. Як виявив Фарадей, увімкнення струму, унаслідок чого в міру наростання його сили створюється змінне магнітне поле, породжує електричну силу, яка викликає протікання струму в іншому, сусідньому дроті.

Максвелл